Читати книгу - "Необхідні речі"

– Не рухайтеся, – сказав він. – Я йду викличу меддопомогу.

– Нє, я зараз устану й почну витанцьовувати, дурень ти набитий, – огризнувся Ленні.

Він скрикував і гарчав від болю. Скидався на старого бладгаунда зі зламаною ногою.

– Ага, – сказав Клат. Він уже рушив був до своєї машини, але повернувся до Ленні. – Він забрав твою машину, так?

– Нє, блядь! – видихнув Ленні, притискаючи долонями зламані ребра. – Він мене викинув, а тоді полетів на йобаному килимі-самольоті. Так, він забрав мою машину! Чого я тут лежу, по-твоєму? Загораю, нахуй?

– Зрозуміло, – повторив Клат і кинувся назад по дорозі. Четвертаки й десятицентовики вистрибували йому з кишень і розсипалися по щебеневому покритті яскравими маленькими дугами.

Він так стрімко нахилився до машини, що ледве не вирубився від удару рамки дверей. Ухопився за мікрофон. Потрібно сказати Шилі, щоб відправила допомогу для старого, але це не найважливіше. Алана й поліцію штату потрібно попередити, що Г’ю Пріст зараз за кермом старого «шевроле бел-ейра» Ленні Партріджа. Клат не був певен стосовно року випуску автомобіля, але таку порохняву розвалюху точно ніхто не проґавить.

Але зв’язатися з Шилою в диспетчерській не вдалося. Спробував тричі, і жодного разу відповіді не було. Ніякої відповіді.

Він уже чув, як Ленні знову починає кричати, тому пішов у будинок Г’ю, щоб телефоном викликати службу порятунку з Норвея.

«Прекрасний момент Шила вибрала, щоб на очку посидіти», – подумав він.

14

Генрі Бофорт також намагався зв’язатися з шерифською управою. Він стояв за барною стійкою, притискаючи слухавку до вуха. Постійні гудки, самі лише гудки.

– Ну давай, – промовив він, – піднімай, блядь, слухавку. Хлопці, що ви там робите? У джин-раммі[141] ріжетеся?

Біллі Таппер вийшов на вулицю. Генрі почув, як він щось крикнув, і нетерпляче підняв голову. За криком пролунав несподіваний гучний вибух. Генрі одразу подумав, що то в Ленні репнула стара шина… а тоді почулися ще два вибухи.

Біллі повернувся в «Тигр». Він ішов дуже повільно. Одну долоню притискав до горла, крізь пальці юшила кров.

– ‘Енрі! – скрикнув Біллі дивним, здушеним акцентом кокні. – ‘Енрі! ‘Ен…

Він дійшов до «рок-оли», постояв там, трохи похитавшись, а тоді все його тіло подалось і поточилося вниз у м’якому падінні.

Над ногами в нього виникла тінь, що вела аж за двері, де й з’явився власник тіні. Навколо шиї в нього був лисячий хвіст, а в руці – пістолет. З дула піднімався дим. Рідкий волосяний покрив між його сосками всіювали дрібні намистини поту. Шкіра під очима була одутла й темна. Він переступив через Біллі Таппера й зайшов у темінь «Захмеленого тигра».

– Здоров, Генрі, – промовив Г’ю Пріст.

15

Джон Лапойнт не розумів, чому це відбувається, але знав: якщо Лестер продовжуватиме, то вб’є його, – а той навіть не сповільнювався, не кажучи вже про те, щоб зупинитися. Джон спробував сповзти зі стіни геть від Лестера, але той ухопив його за сорочку й смикнув назад. Лестер навіть не засапався. Його футболка навіть не вибилася з-під еластичного пояса спортивних штанів.

– Отак-от, Джонику, – промовив Лестер і вгатив кулаком Джонові по верхній губі. Джон відчув, як та тріснула йому на зубах. – От на цьому тепер відростиш піськолоскотусики свої.

Джон навпомацки підставив ногу позаду Лестера і щосили штовхнув його. Той здивовано скрикнув і поточився назад, проте випростав руки, учепився ними в закривавлену сорочку Джона й потягнув заступника за собою. Вони покотилися по підлозі, вовтузячись і гамселячи один одного.

Обоє були надто зайняті й не бачили Шили Бріґгем, яка вискочила з диспетчерської кабінки й забігла в кабінет Алана. Вона зірвала зі стіни дробовик, звела курок і повернулася в загальне приміщення, в якому тепер панував повний хаос. Лестер сидів зверху над Джоном, ретельно гупаючи його головою об підлогу.

Шила вміла користуватися зброєю: стріляла по мішенях з восьми років. Тепер вона притиснула потиличник ложа собі до плеча й закричала:

– Заберися від нього, Джоне! Дай мені чистий приціл!

Лестер обернувся на звук її голосу, палаючи очима. Він оскалився на Шилу, ніби гігантська розлючена горила, після чого продовжив стукати головою Джона об підлогу.

16

Наближаючись до муніципалітету, Алан побачив першу безумовно гарну річ за цей день: «фольксваґен» Норріса Ріджвіка, що їхав із протилежного боку. Норріс був у цивільному, проте Алан на це не зважав. Він би не завадив йому сьогодні, о Господи, як же не завадив би.

А тоді й це полетіло в пекло.

З вузького провулка, що вів на стоянку муніципалітету, раптом вискочила величезна червона машина – «кадиллак» із номерним знаком «КІТОН 1». Алан, відвісивши щелепу, спостерігав за тим, як Бастер врізається своїм «кадиллаком» у бік Норрісового «жука». «Кадді» їхав не те щоб дуже швидко, проте був у чотири рази більшим за Норрісове авто. Захрустів пом’ятий метал, і «фольксваґен» з глухим грюкотом і дзвоном битого скла перекотився на пасажирський бік.

Алан вгатив по гальмах і вийшов з машини.

Бастер почав вилазити з «кадиллака».

Норріс з очманілим виразом обличчя намагався вибратися з вікна свого «фольксваґена».

Бастер рушив у бік Норріса, стискаючи долоні в кулаки. На товстому круглому обличчі почала розтягуватися мертва посмішка.

Аланові вистачило одного погляду на ту посмішку, і він кинувся бігти.

17

Перший постріл Г’ю розтрощив пляшку «Вайлд Теркі» на задньому барі. Другий розбив скло над документом у рамці, що висів на стіні в Генрі над головою, і залишив круглу чорну дірку в ліцензії на продаж алкоголю. Третій розпоров Генрі Бофорту праву щоку, випустивши рожеву хмару крові й розпорошеної плоті.

Генрі скрикнув, ухопив коробку з обрізом і присів за барною стійкою. Він знав, що Г’ю його підстрелив, але не знав, наскільки серйозно. Тільки розумів, що правий бік обличчя раптом запік, наче гаряче горнило, а по шиї потекла тепла й липка кров.

– Давай про машини поговорим, Генрі, – озвався Г’ю, наближаючись до бару. – Навіть краще, давай поговорим про мій лисячий хвіст. Що на це скажеш?

Генрі відкрив коробку. Вона була встелена червоним оксамитом. Він запхав усередину тремтливі неспокійні руки й дістав обрізаний «вінчестер». Уже почав був переламувати його, але тоді зрозумів, що на це немає часу. Доведеться сподіватися, що дробовик заряджено.

Він підібрав ноги під себе, підготувався вистрибнути й подарувати Г’ю, як він сподівався, велику несподіванку.

18

Шила усвідомила, що Джон не вибирається з-під божевільного, у якому вона почала впізнавати Лестера Плетта чи то Претта, шкільного фізкультурника, коротше. Вона подумала, що Джон не може вилізти з-під нього. Лестер припинив гупати головою Джона по підлозі й натомість склепив величезні долоні в нього на горлі.

Шила обернула рушницю, стиснула дуло в руках і завела зброю собі за плече, ніби бейсболіст Тед Вільямс. Після цього