Читати книгу - "Очікування шторму"

начальника Будинку офіцерів. На щастя, плакати відразу не знищують, їх використовують двічі. З одного й другого боку. А тут хтось одірвав нижню частину плаката. Це було зроблено після того, як плакат зняли. Як бачиш, Єгоре Матвійовичу, «ійського» потрібно читати «Армійського», «Кін» — «кінофотовідділу», «ких» — «Британських», «королів» — «королівських»… Тепер питання.

— Хто міг це зробити?

— За логікою, насамперед співробітник Будинку офіцерів. Я попросив особові справи всіх штатних працівників.

— Жінок можна відсікти, — сказав Чирков. — Японець — кличка чоловіка.

— Свята наївність, — усміхнувся Каїров. — У практиці розвідок не так уже мало випадків, коли чоловічими кличками наділяли жінок і навпаки.

— Чого не знав, того не знав, — засмутився Чирков.

— Це в минулому, — заспокоїв Каїров і вів далі: — Справи в повному порядку. Є одна цікава, але… можна впіймати облизня. Мене непокоїть інше. На музикантів джазу немає особових справ. Друге, плакати зберігаються під сходами, біля бібліотеки. Туди ходять сотні людей.

— Для початку читачів-офіцерів можна виключити. За характером записки Японець уявляється мені цивільною людиною.

— Спробуйте, капітане, будемо працювати в чотири руки. Час не жде.

Дзвінок у бібліотеку

За все своє життя Тетяна не мала стільки тривоги, скільки за останні два дні. Звичайно, людина, знайома хоч трохи з її біографією, могла зрозуміти, що життя Дорофєєвої не було суцільним святом. Але сімейні нелади печалили її не більше, ніж дощова погода. А страху в прямому розумінні вона не зазнавала взагалі.

Сьогодні ж Тетяна боялася. Прокинувшись уночі від якогось неясного шарудіння, вона довго лежала з розплющеними очима, не тільки розумом, серцем, але й шкірою відчуваючи, що зло, чорне й липуче зло поряд, її можуть убити, що вона не безсмертна.

Ще зовсім недавно Тетяна не вірила в свою смерть. Так-так! Вона знала, що в кожному місті й навіть маленькому селищі є кладовище. Вона знала, що триває війна. Знала, що змінюються покоління. Люди приходять і відходять. Але якесь величезне, наче всесвіт, почуття — ні, не винятковості, а швидше, вічності — владарювало в ній давно й неподільно. Почуття це не було ласкаве, добре, слухняне. Даючи спокій, воно з дивовижною жадобою вимагало безтурботності, радості, насолод.

І Тетяна служила цьому почуттю вірно, віддано. Й не було в неї кумира, крім себе самої.

Страх прийшов після зустрічі з Погожевою. Притягнув за собою невпевненість.

Життя, здавалося, втратило глузд. Стало тьмяне, мов запотіла шибка.

Каїров (він зайшов у бібліотеку, щоб повернути оповідання Горького), глянувши на Тетяну примруженими очима, незадоволено хмикнув. І буркотливо сказав:

— За добу ви постаріли на цілих десять років.

Тетяна прикусила губу, намагаючись не розплакатися. Щоки її, залишаючись блідими, порожевіли біля самих ніздрів.

Важкий запах старого паперу, нестача сірого світла за вікнами, що трохи височіли над тротуаром, заляпані грязюкою і заґратовані, стіл у фіолетових плямах, як у лишаях, — усе це давило, пригнічувало, дратувало. Каїров не міг приховати роздратування і не хотів його приховувати.

— Навіщо ви так сказали? — запитала Тетяна боязко й жалісливо.

— Вас як виховували тато з мамою? По-новому чи по-старому?

— Не розумію. — Коли Тетяна дивувалась, її очі робилися схожі на очі дитини.

— З паском чи без паска?

— Мірзо Івановичу! — докірливо сказала Тетяна. Й усміхнулась. І хустку тепер можна було не жмакати в пальцях. За непотрібністю.

— Розумію. — Каїров підняв долоню. — Можливо, я видамся вам консервативним чоловіком. Але я людина щира… Я, вважаю, що на ниві виховання, якщо говорити військовою мовою, пасок знято з озброєння передчасно.

— Яке щастя, що я не ваша дочка!

— Одна з найстаріших і неспростованих істин говорить, що людині властиво помилятись, і речі, які вона часом сприймає за щастя, на перевірці виявляються не таким великим щастям. Швидше, навпаки…

— Із цього випливає… — В очах Тетяни була й цікавість, і хитринка, й навіть посмішка. Й ще щось… Тільки не туга. Ні-ні!

— Із цього випливає, — підхопив Каїров, — що треба взяти в начальника Будинку офіцерів скатертину й накрити нею стіл. Треба взяти ганчірку, вийти на вулицю й протерти вікна. Треба, нарешті, відкрити кватирку.

— Вона не відкривається, — пояснила Тетяна.

— Цього не може бути, — сказав Каїров. — Ми примусимо її відкриватися.

… Візит Каїрова підбадьорив Тетяну.

Але, на жаль, бадьорості цієї вистачило тільки на півдня.

… В'яло, наче тяжкохвора, Тетяна виймала абонементні картки з вузького довгого ящичка, що стояв на її столі ліворуч. Ящик був старий, нефарбований, зі слідами пальців і чорнильними плямами, вицвілими й зовсім іще свіжими. Книги були старі, заношені і пахли, як несвіжа білизна.

Відвідувачів було мало. Вони приходили поодинці, найчастіше молоді офіцери, красувалися перед Тетяною, говорили дотепи, жартували. А вона, звично така привітна, відповідала сьогодні не до ладу, дивилася відчужено й не посміхалася.

Щоразу, коли на заіржавілих завісах рипіли вхідні двері, Тетяна насторожувалась і з хвилюванням дивилася у дверний отвір, сподіваючись побачити чуже, незнайоме обличчя, почути слова пароля. Та всі обличчя були взагалі знайомі. І погляд її згасав.

І вона знову залишалася на самоті зі страхом.

Той телефонний дзвінок пролунав близько третьої години дня. Приблизно без семи хвилин. Тетяна підняла трубку й сказала:

— Бібліотека.

— Тетяна Іванівна? — Чоловічий голос був їй незнайомий.

— Так. Слухаю.

— Здрастуйте, люба Тетяно Іванівно. Мені відомо, що у вас є піаніно.

Вона здригнулась і відчула незвичайну сухість