Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

пішки, дрібними кроками спустився до берега з рюкзаком на плечі. Що знову сталося? Чому тут стільки людей в однострої? Наблизившись, здивувався ще дужче: всією цією тусовкою керував Паскаль В’яр власною персоною. Нема чого розвідувати далі: ця почесна варта призначалася йому. Паризький префект вочевидь гадав, що похорон уже скінчився й що Ерван не забариться з поверненням на континент.

— Це ти по мене приїхав? — загукав він до В’яра.

У погляді бобо прочитав підтвердження власної гіпотези.

— Я боявся тебе пропустити.

— Якого хріна ти тут робиш?

— Надані мені владні повноваження дають підстави для твого затримання о… — він зиркнув на годинник, — чотирнадцятій сорок. Згідно зі статтею 603-2, ти можеш повідомити про це одній людині. Ти також можеш зв’язатися з адвокатом…

У своїй стьобаній китайській куртці, тибетській шапочці та полотняних штанях кольору хакі з бічними кишенями В’яр нагадував професора, який розмовляє з кимось на сходах університету. Ерван розумів, чому він узяв з собою купу людей: щоб надати бодай трохи серйозності великій сцені арешту.

— З яким обвинуваченням?

— Якраз їх, — Паскаль ледь нахилився вперед, — мені вистачить на всю зиму. З чого б його почати? Із твого дружнього візиту до мене додому? В офіс? Побиття й завдання тілесних ушкоджень офіцерові поліції? Твоя спецоперація у пральні «Domanges»? Нелегальний допит Патріка Бенабдаллаха? Можна сказати, що після повернення з Африки ти часу не гаяв.

Єдина добра новина: жодного слова про його ранковий візит до Жана-Луї Ляссе.

— Усе, що я робив, — Ерван заговорив спокійно й дуже серйозно, — в межах розслідування вбивства п’ятої з моєї групи, і…

— Залиш своє красномовство для протоколу. А поки що віддай мені значок і зброю. Зроби ласку, не опирайся і не грайся з нами в «героя самотнього хрестового походу».

Ерван відчепив кобуру від ременя, дістав посвідчення й передав жандармам. Марно посилатися на територіальні повноваження: В’яр завжди виходив сухим із води.

— Ти приїхав сюди тільки заради мене?

— Морван у кайданках — воно того варте.

За його командою підійшли двоє копів у цивільному. Здаля наближався пором, синьо-білий — просто як на квебекському прапорі.

— Зажди. Ти не подумав, що я тут взагалі роблю?

— І так знаю: ти щойно поховав свого старого.

— Ні: я саме туди збирався. Похорон о 16-й.

В’яр насупився. Гудіння двигуна порому вже лунало неначе з неба.

— Він ще не скінчився? — Паскаль дістав із кишені мобільний телефон і глянув на екран. — Труну привезли на острів три години тому.

— У тебе точні відомості, — посміхнувся Ерван, — але я спершу мав заїхати до нотаріуса. На мене чекають, щоб розпочати церемонію.

В’яр приклав руку до грудей і вклонився:

— Приношу свої вибачення. Ми тебе супроводжуватимемо.

— Ти останній, чию пику Старий хотів би бачити на своєму похороні.

Флік дістав свою електронну сигарету й заходився випускати пару.

— Мені б теж не хотілося, щоб Морван приїхав посцяти на мою могилу.

— Ось що я пропоную: ти відпускаєш мене на острів, я ховаю батька і ночую там. Уранці сідаю на перший пором і їду з тобою до відділку.

— А дулі з маком не хочеш?

— Я серйозно. Як, гадаєш, я можу звідти втекти?

— А човни?

— Сьогодні вночі відплив. Це останній пором, до завтра їх більше не буде. Я виявлюся в’язнем на острові.

Насправді Ерван не мав жодної гадки про чергування припливів та відпливів, і до того ж, біля Бреа вода ніколи не відступала повністю. Утім, його аргумент, здавалося, справив враження.

— Гаразд, — виплюнув В’яр із клубами пари. — Даємо тобі спокій до ранку. Маєш моє слово.

Пором причалював до берега.

Несподівано Ерван по-дружньому взяв свого супротивника за плече й прошепотів йому на вухо:

— Твоє слово? Як можна довіряти чувакові, який курить воду?

128

Архіпелаг Бреа завжди навіював тривогу: Ерван там задихався. Йому здавалося, що всі ці острів’яни, попри свій крутий вигляд, скупчилися на окрайці землі, ніби жертви кораблетрощі в очікуванні порятунку. Єдина втіха на сьогодні: у середині листопада острів безлюдний.

На борту задзвонив телефон: Ґаель. Уже п’ятий виклик від полудня. Ерванові здавалося, що вібрація дедалі більш знервована, агресивна, бо передає лють сестрички. Він не взяв слухавку, але попередив її есемескою: «Я на поромі».

Човник перетинав канал Ферля всього за п’ятнадцять хвилин. Він встигне на церемонію. Лоїк достатньо дорослий, щоб усе вирішити зі священиком і гробарями. Поховання відбудеться за заповітом Старого, хоч би чого це їм коштувало. Шкода, що сьогодні не неділя…

Дощ посилився, але Ерван усе-таки вийшов з-під накриття й став на носі. Сперся ліктями на огорожу борту й викинув з голови спогад про В’яра і його потовчену пику. Він подумає про це завтра вранці, коли поховає батька.

Усе-таки перевірив листи й повідомлення. Жодного слова від Сандоваля, отже, Фарабо досі втікає. Ерван пригадав пророцтво Ляссе: «Це він іде вашими слідами». Твої слова та дияволові у вуха… Якщо вбивця знайде їх, Ерван завалить його без подальших церемоній. А якщо його затримають деінде, Ерван дістанеться до нього, щоб знищити — хоч би якою була версія, ніхто не розпочне провадження проти нього. Скаженого пса потрібно пристрелити.

Він підняв голову й підставив обличчя дощу. Жодного пасажира на борту. Цей масивний пором повертав людину до стихій: повітря, моря, заліза. Накриттям за спиною в Ервана торохкотіли краплі. Хвилі під ногами тріщали, ніби він плив на криголамі. Фарбований металевий бортик був холодним і твердим, як і цей вітер, натоптаний водяним пилом.

Подумати тільки, Морван свого часу пожалів Фарабо… Ерван не поводитиметься так поблажливо. Фарабо, можливо, й був жертвою експериментів Ляссе, але Ерван покладе всьому цьому край. В ім’я Одрі Вінавскі, Жака Сержанта, Вісси Савірі, Анн Сімоні,