Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Етноніми «венеди/венети» («veneti», «venedi») й «анти» («antae») не є самоназвами і, ймовірно, вживалися щодо різних слов’янських спільнот їхніми сусідами. Терміни на кшталт «склавини» («sclavini», «sclaveni», «sclavі»), що у візантійській традиції з початку VI ст. позначали одну з найбільших слов’янських груп, передають самоназву, близьку до сучасної «слов’яни». Слов’яни — це «ті, хто мають слово», тобто люди своєї мови.

І Йордан, і Прокопій Кесарійський одностайні у тому, що склавини і анти походять від спільного кореня. Прокопій зазначає, що вони мають фактично спільну мову й абсолютно схожі за способом життя, суспільним устроєм, віруваннями. Прокопій фактично першим в історії подав розгорнуту характеристику слов’ян.

Описуючи події, які відбулися не пізніше 512 р., Прокопій згадує «племена склавинів», і ця дата вважається першим історичним свідченням про слов’ян. Прокопій підкреслює чисельність склавинів та їх поділ на окремі спільності — племена. Згідно з текстом Прокопія, склавини становили західне угруповання слов’янства, анти — східне, які розміщувалося не лише на Дунаї, а й далеко на сході, північніше Меотіди (Азовського моря). Вказівка Прокопія підкреслює чисельність антів («незліченні племена антів») і засвідчує їхній поділ як і склавинів на окремі племена.

Спорідненість склавинів та антів констатується й у військовому трактаті «Стратегікон» (VI–VII ст.), у якому обидва слов’янські угруповання розглядаються як певна етнічна цілісність. Ймовірно, в склавинах та антах слід вбачати не тільки етнічні, а передусім військово-політичні угруповання слов’ян — союзи племен.

У Феофілакта Симокатти востаннє зустрічається повідомлення про антів — 602 р. аварський каган послав свого воєначальника винищити народ антів, тогочасних союзників Візантії.

Загалом починаючи з VII ст. у писемних джерелах уже рідко вживаються узагальнені назви — склавини і анти, натомість зазначаються назви окремих слов’янських племен — сорби, драгувіти, сагудати, дуліби, бужани, волиняни, моравани та ін.

Однорідність ранньосередньовічних слов’янських археологічних пам’яток, єдність соціально-економічної структури їхніх носіїв, зростання самосвідомості, відбите у широкому використанні самоназви «слов’яни», свідчить про існування цілком сформованого слов’янського етносу.

Слов’янські племена на теренах України

Любомир Михайлина, Наталія Абашина

Коловорот історичних подій, викликаний Великим переселення народів, докорінно змінив етнокультурну карту та історичну ситуацію в Європі загалом і в окремих її частинах. З відходом готів і гуннів на теренах України у середині І тис. н. е. формуються нові ранньосередньовічні слов’янські археологічні культури. Вони відзначаються однорідністю пам’яток, що свідчить про існування цілком сформованого слов’янського етносу. Спільні риси матеріальної культури слов’ян простежуються у визначальних етнокультурних її складових — житловому будівництві, могильниках і обряді поховань, подібності керамічного посуду, типів прикрас та знарядь праці. Водночас простежуються й певні регіональні особливості етнографічного характеру, які визначають належність пам’яток до трьох ранньосередньовічних слов’янських археологічних культур другої половини V–VII ст. — празько-корчацької, пеньківської та колочинської.

Ареали поширення празько-корчацької та пеньківської археологічних культур збігаються з районами, де за свідченнями візантійського історика Йордана проживали склавини і анти. Складнішим є питання локалізації венетів, оскільки писемні джерела не повідом­ляють про їхнє місцезнаходження. Найбільш аргументованим є ототожнення венетів із населенням колочинської культури. Очевидно, колочинські племена зберегли старе ім’я, на відміну від празько-корчацької та пеньківської культур, носії яких використовували нові назви.

Становлення празько-корчацької культури відбувалося на землях від басейну Прип’яті до Середнього Дністра та Верхнього Прута. Саме тут відкрито найдавніші поселення, що відносяться до середини V ст. н. е. (Кодин, Теремці). У VI cт. територія празько-корчацької культури значно збільшується і охоплює Волинь, Подніпров’я, Середнє і Нижнє Подунав’я, Південну Польщу. Ця територія збігається з територією склавинів за писемними свідченнями VI ст. Йордана та Прокопія Кесарійського. На території України відомо майже 200 пам’яток празько-корчацької культури.

Форма жител-напівземлянок празько-корчацької культури наближена до квадрата з довжиною стін 3–4 м. В одному з кутів житла розташована піч. У Подністров’ї печі складені з каменю, черені підмазані глиною, інколи вимощені невеликим камінням. У Західному Побужжі і Київському Подніпров’ї печі були глиняними. Їхня основа вирізана у материковому останці, а склепіння здебільшого викладалося з глиняних вальків.

Поховальні пам’ятки празько-корчацької культури — ґрунтові могильники, які зараз не мають зовнішніх ознак, а також курганні могильники, що з часом поширюються всією територією культури. Проте поховальний обряд — кремація — лишається незмінним.

Характерною ознакою празько-корчацької культури вважаються керамічні ліпні горщики, опукле плече у яких завжди розташоване у верхній частині посудини, а горловина звужена.

Первісною територією пеньківської культури є Середнє Подніпров’я і його Лівобережжя аж до Сіверського Донця. Згодом її пам’ятки поширилися до Південного Бугу та Середнього Подністров’я. Ареал пеньківської культури збігається зі свідченнями Прокопія і Йордана про територію антів — від регіону північніше Азовського моря до Дунаю. Тут відомо понад 350 пам’яток пеньківської культури. На ранньому етапі майже всім житлам пеньківської культури притаманні вогнища з глиняними або кам’яними черенями, які здебільшого були розташовані ближче до центру житла. Пізніше, під впливом празько-корчацької культури склавинів, у житлах антів з’являються печі-кам’янки або глиняні.

Могильники пеньківської культури безкурганні, нині не мають зовнішніх ознак на поверхні. Поховання здійснені за обрядом кремації.

Своєрідність керамічного комплексу пеньківської культури антів визначають ребристі горщики, тулуб яких приблизно на середині висоти має перелом у вигляді гострого або заокругленого ребра. Численні також округлобокі горщики. Великі ребристі горщики для зберігання води і припасів (корчаги) часто орнаментовані горизонтальним валиком під вінцями.

Характерною прикрасою антів є пальчасті фібули — застібки з напівкруглими щитками, які мали 5–7 відростків («пальців»). Пальчасті фібули зустрічаються і у скарбах, і у могильниках, і на поселеннях пеньківської культури значно частіше, ніж на пам’ятках інших культур. До того ж фібули Дніпровського регіону помітно відрізняються від пальчастих фібул, притаманних германському світу. З ареалу пеньківської культури пальчасті фібули дніпровських типів поширилися у Нижнє і Середнє Подунав’я, на Балканський півострів і Пелопоннес, де проживання антів засвідчено історичними джерелами.

В ареалі пеньківської культури знайдені скарби ювелірних виробів із кольорових і благородних металів, які отримали назву «старожитності антів». Вони здебільшого включали жіночі прикраси, а також предмети озброєння, кінського спорядження, виготовлені у стилі, поширеному тоді в Південно-Східній та Центральній Європі. Це передусім різноманітні застібки-фібули — пальчасті, звіроподібні, людиноподібні і вигадливі ажурні, а також браслети з потовщеними кінцями, скроневі кільця, шийні гривни, різноманітні пряжки і підвіски, пластинчасті накладки у вигляді людей і звірів. Найвідомішими є «танцюючі чоловіки» і фантастичні коні із золоченими гривами, що походять із великого Мартинівського скарбу, який включав понад сотню срібних виробів. Можливо, ними оздоблювали одяг, військові обладунки та пояси.

Деякі речі, що входили до скарбів, були зроблені візантійськими майстрами і, найімовірніше, були воєнною здобиччю, яка належала представникам племінної верхівки суспільства, що брали участь у Балканських походах. Частина речей була виготовлена місцевими слов’янськими ремісниками.

Для підвішування мечів і кинджалів слугували воїнські пояси, від яких збереглися переважно срібні та бронзові пряжки, накладні бляшки. Поясні гарнітури визначали соціальний статус їхніх власників. Про ставлення до них як до цінності свідчить скарб із Вільховчика на Черкащині, який складався лише зі срібних поясних накладок воїнського поясу.

Пам’ятки колочинської культури розташовані на північному сході України — у Північному Подніпров’ї, басейнах Десни і Сейму, а також у суміжних областях Росії і Білорусі. В Україні відомо приблизно 30 пам’яток колочинської культури.

Типовою ознакою жител-напівземлянок колочинської культури V–VII ст. був опорний стовп у центрі житла для підтримки сволока. Поблизу нього