Читати книгу - "Історик"

Ми подякували йому й погодилися на умовляння Ірини поїсти, хоча я помітив, що Хелен теж, як і я, уникала повторної ракії. Коли ми поїли, Хелен підвелась, і я наслідував її приклад.

— Ми більше не будемо стомлювати вас, професоре, — сказала вона, подаючи йому руку.

— Завжди радий вам, люба, — Стойчев ніжно потис її руку, але мені здалося, що він справді стомився. — Я чекатиму нашої зустрічі завтра.

Ірина провела нас до воріт через зелений сад і город.

— До завтра, — вона посміхнулася нам і щось додала болгарською Ранову, через що він поправив волосся, перш ніж надіти капелюх.

— Дуже мила дівчина, — додав він самовдоволено, коли ми йшли до його машини, а Хелен закотила очі за його спиною.

Тільки ввечері нам випало кілька хвилин побути наодинці. Ранов пішов після нескінченного обіду в готелі. Ми з Хелен піднялись нагору — ліфт знову не працював — і постояли трохи біля моєї кімнати, смакуючи солодку мить серед наших незвичайних справ. Щойно ми вирішили, що Ранов пішов, ми спустилися вниз, пройшли на сусідню вулицю до кафе й сіли там за столик під деревом.

— Хтось стежить за нами тут, — тихо сказала Хелен, коли ми сіли.

Я обережно поклав свій портфель на коліна: тепер я навіть перестав ставити його під столик. Хелен посміхнулася:

— Принаймні, тут нас не прослуховують, як у моїй чи твоїй кімнаті, — вона подивилася на зелені гілки над нами. — Липа… — задумливо сказала вона. — За кілька місяців вона зацвіте. Удома люди заварюють липовий чай, тут, може, теж. Коли сідаєш за такий стіл, спочатку треба очистити його від квітів і пилку. Вони пахнуть медом, дуже солодким і свіжим. — Вона зробила швидкий рух, наче змахуючи тисячі дрібних світло-зелених квітів.

Тоді я взяв її за руку і повернув її, щоб побачити тонкі лінії долоні. Я сподівався, вони говорять, що в неї буде довге щасливе життя, яке вона розділить зі мною.

— Що ти думаєш про лист Стойчева?

— Це може бути для нас удачею, — задумливо відповіла вона. — Спочатку я вирішила, що це чергова історична загадка, таємниця, і не знала, як вона може допомогти нам. Але коли Стойчев здогадався, що наш лист небезпечний, я відчула надію, ніби він знає щось важливе.

— Я теж сподіваюся, — зізнався я. — Але, може, він мав на увазі, що цей матеріал є політично небезпечним, як і більшість питань його роботи, тому що він стосується історії церкви?

— Я знаю, — зітхнула Хелен. — Можливо, він лише це й хотів сказати.

— І саме тому він не схотів обговорювати лист у присутності Ранова.

— Так. Нам треба почекати до завтра, аби довідатися, що він мав на увазі. — Вона переплела свої пальці з моїми. — Кожен день очікування для тебе нестерпний, так?

Я повільно кивнув.

— Якби ти знала Россі… — тут я замовк.

Хелен пильно подивилася на мене й повільно поправила локон волосся, що вибився з-під шпильки. Цей жест був таким сумним, що її слова здалися особливо вагомими:

— Я потроху пізнаю його через тебе.

Тієї миті офіціантка у білій блузці підійшла до нас і запитала щось. Хелен обернулася до мене.

— Що будемо пити? — спитала вона, а офіціантка запитливо дивилася на нас — істот, які говорили іноземною мовою.

— Ти знаєш, як замовити? — пожартував я.

— Чаї, — сказала вона, показуючи на нас обох, — будь ласка, чай. Молія.

— Ти швидко вчишся, — зауважив я, коли офіціантка зникла всередині.

Вона знизала плечима.

— Я вивчала російську, а болгарська дуже схожа на неї.

Коли офіціантка принесла нам чай, Хелен зосереджено помішала його.

— Таке полегшення — позбутися Ранова, не хочу й думати, що доведеться його побачити завтра знову. Я не уявляю, як ми можемо серйозно продовжувати наші пошуки, коли він завжди в нас за спиною.

— Якби я знав, у чому він нас підозрює, мені було б легше, — зізнався я. — Дивно те, що він нагадує мені когось, кого я зустрічав раніше, але в мене, здається, амнезія щодо цього. — Я подивився на серйозне, миле обличчя Хелен, і тієї миті зрозумів, що мій мозок схопився за щось і вирішує загадку, котра ніяк не стосувалася можливого близнюка Ранова. Це було пов’язано з обличчям Хелен у сутінках, із чашкою, яку я підніс до рота, з якимось словом, що раптом запало в голову. Ця думка і раніше виринала, але тепер ніби увірвалася в мою свідомість.

— Амнезія… — повторив я. — Хелен… Хелен, амнезія.

— Що? — вона насупилася, нічого не розуміючи.

— Листи Россі! — майже прокричав я. Я відкрив мій портфель так швидко, що розлив чай на столі. — Його лист, його поїздка в Грецію!

Кілька хвилин пішло на те, щоб знайти цей лист серед паперів і щоб відшукати потрібний абзац, а потім прочитати його вголос Хелен, яка від шоку широко розкрила свої чорні очі.

— Ти пам’ятаєш лист про його повернення в Грецію, на острів Крит, після того як у Стамбулі в нього забрали карту, коли удача зрадила його й усе пішло шкереберть? — я розкрив перед нею аркуш. — Послухай це: «Старі в тавернах Криту, здавалося, найбільше хотіли розповісти мені свої двісті десять вампірських історій замість того, щоб відповісти на питання, де можна взяти схожі залишки гончарних виробів або як їхні діди знайшли давні кораблі і пірнали на глибину по скарб. Одного разу ввечері якийсь незнайомець умовив мене покуштувати місцевого напою під вигадливою назвою „амнезія“, після чого я наступного дня почувався хворим».

— О Боже… — прошепотіла Хелен.

— «Я дозволив незнайомцеві почастувати мене місцевим напоєм під назвою „амнезія“», — перефразував я, понизивши голос. — Як ти гадаєш, хто був цей незнайомець? Ось чому Россі забув про…

— Він забув… — Хелен, здавалося, загіпнотизувало це слово. — Він забув Румунію…

— … Що він узагалі там був. У своїх листах до Хеджеса він писав, що збирається повернутися в Грецію з Румунії, щоб дістати гроші й узяти участь в археологічних розкопках…

— І він забув мою матір, — майже беззвучно закінчила Хелен.

— Забув, — повторив я, раптом згадавши матір Хелен, яка стоїть біля дверей, проводжаючи нас. — Він і не думав кидати її. Він раптом забув усе. Ось чому він говорив мені, що не завжди добре пам’ятав свої пошуки.

Обличчя Хелен пополотніло, щелепи стиснулись, погляд став суворим, а в очах з’явилися сльози.

— Я ненавиджу його, — тихо сказала Хелен, і я знав, що говорила вона не про свого батька.

Розділ 58

Наступного ранку ми під’їхали до воріт оселі Стойчева рівно о першій тридцять. Хелен