Читати книгу - "Гірка правда"

прославлений мовознавець, у публікованих текстах допускається разючих мовних помилок, пишучи, наприклад, "канадійський", замість "канадський", не розуміючи семантики слова "ділок" тощо. А професор, доктор українського мовознавства, Дмитро Кислиця, випустив у світ книжку "Світе тихий" (Торонто, 1987) з безліччю разючих мовних помилок. Не згадуючи вже про те, що автор забрехався до того, що написав, що він 21.06.1941 р. був у Києві, склавши того дня аспірантські екзамени (стор. 95), а в іншому місті (стор. 174), що був у цей же час, тобто 21.06.41 р. - викладачем у Львівському університеті. Коли я написав обширну рецензію на цю книжку - її ніхто не наважився опублікувати.

Це - професори-мовознавці. То що ж казати про пересічного інтелігента?

Малограмотні книжки випускаються тут під егідою Української вільної академії наук, під егідою Інституту дослідів Волині та інших поважних установ. За рівень мови, якою тут часто публікуються книжки, не згадуючи вже газет, учневі 4 класу початкової школи на Україні ставили б двійку.

Я з великим жалем, з великою прикрістю стверджую, що мовна культура української діаспори відстала щонайменше на кількадесят років від мовної культури польської еміграції.

Один приклад ще подам, один з-посеред десятків, сотень, але він оце, коли пишу, попав мені в руки: Письменниця, д-р Олександра Ю. Копач, виступаючи за дерусифікацію української мови, сама допускається в короткій статейці русизму: "полоса", замість по-українськи "смуга". В цій же статейці ще й такі мовні помилки: "жиє" (пол.), замість "живе"; "пів століття", замість "півстоліття"; "сокупний", замість "сукупний"; "протягом багато тисяч років", замість "протягом багатьох тисяч років". За таку мову вчителі ставлять "двійку", а тут її поміщують на сторінках газет у мовних справах.

Я шукав причини такого стану, шукав відповіді - чому українська літературна мова чужа українській діаспорі? Я дійшов висновку, що, за теорією ОУН, українська літературна мова на Україні - русифікована. Тому вона тут не прийнялася. Тут - обов'язковий галицький діалект, в якому більше русизмів, ніж у сьогодні вживаній мові на Україні (воздух, побіда, послідній, окружити, всьо, напримір, прогулька й багато, багато інших). Українська націоналістична діаспора сама, добровільно відмежувалася від української сучасної літератури, боячись згубного її впливу на діаспору. Ось один з доказів: Якось я, редагуючи для Канадсько-української мистецької фундації в Торонто "Словник образотворчих митців української діаспори", зустрівся там з Любов'ю Дражевською, котра, здається, у Вільній українській академії наук займалася ділянкою української літератури. За розмовою я сказав: "Коли я дуже втомлений, я беру котрийсь з творів Михайла Стельмаха і, читаючи, насолоджуючись його прекрасною мовою - відпочиваю". На це Любов Дражевська: "А хто це такий -Михайло Стельмах?" Я - занімів.

І що цікаво: українці з Галичини, ті з освітою, хоч не послуговуються польською мовою від десятиліть - вони знають її, і коли треба - говорять польською літературною мовою. Це саме торкається лемків, які живуть у Польщі, вони, як правило, послуговуються польською літературною мовою, але навіть не намагаються пізнати, опанувати українську літературну мову. Вони зовсім не читають літературних творів в українській мові. Краще вже зі "східняками", котрі здебільша намагаються говорити літературною мовою.

Років кілька тому я написав обширну розвідку на тему мови, її опублікував ред. Мар'ян Дальний у "Нових днях" в Торонто, але, крім декількох лайливих листів до редакції, не було на неї реакції на рівні культурної дискусії.

Я теж упродовж року, кожної неділі передавав по радіо мовні бесіди, і вони теж залишилися без жодної позитивної реакції.

А доказом мовної безкультурності української діаспори є публікація в "Нових днях" статті Степана Геника-Березовського "Мова про мову" (жовтень 1992), в якій автор дав показ тотальної безграмотності. Це той Степан Геник-Березовський, котрий, як телекоментатор, говорить: "сема година", "осьма", "трета", "витати", замість "вітати", "публика" тощо. Жах! Сором!

Я, здається мені, знаю українську, польську й російську літературні мови, я слухаю передач з Монреалю польською, російською й українською мовами. І стверджую, що польські й російські радіопередачі ведуться літературною мовою, натомість українські, за винятком радіокоментаторів, що нещодавно прибули з України (напр. Б. Михайлюк), це лише намагання говорити літературною мовою. Те саме в телепередачах у Торонто - польські ведуться літературною мовою, а українські - дуже рідко. Але загалом, нема передачі, нема інформації, щоб були вони без мовних огріхів.

Це саме з поколінням, що народилося в Канаді: Коли говорить голова СКВУ - Юрій Шимко, то обов'язково в його мові ряд мовних похибок, хоч він на тлі інших говорить гарно. А от голова польського Конгресу, Марек Малицький, говорить чистою польською літературною мовою, хоч він теж народився в Англії.

Доходжу до висновку, що й тут вина за такий стан лежить на ОУН, котра не визнавала української мови з України, котра галицький діалект ставила вище за літературну мову.

Я тут стільки написав про мову української діаспори на те, щоб показати, що вона залишилася на рівні Галичини 1930-х років. І на цьому самому рівні залишився весь спосіб думання української діаспори. Сукупність якостей української, здомінованої галицьким націоналістичним елементом, діаспори веде до абсурдального висновку: Ця дiаспора, керуючи звіддалі, йде в напрямку приєднання всієї України до Галичини!

Друге, що мене тут вразило, це абсолютний брак самокритицизму української діаспори, небажання дивитися на факти, події іншими, ніж націоналістичні, очима. Українській діаспорі притаманний отарний спосіб мислення, схематизм, несприймання спроб переосмислити минуле. Розумній, розсудливій людині притаманне сумніватися, перевіряти правильність свого міркування з міркуванням інших людей. Сьогодні навіть не надто освічена людина, вміюча читати, ігри наявності густої мережі публічних бібліотек, має змогу конфронтувати свої погляди з поглядами інших, робити висновки з прочитаного, оцінювати себе з точки зору інших. Це стосується простих, грамотних людей. А люди з освітою мають змогу запізнатися з різними філософськими, ідеологічними, політичними, релігійними тощо системами. Бібліотеки відкриті, вони безкоштовні. До розумних винятків зараховую Петра Яцика - українського мільйонера з Торонто. Винятком був теж Мих. Шафранюк.

А тим часом спосіб мислення української діаспори заморожений. "Прогресисти" думали дійсно по-московському,