Читати книгу - "Дім, в якому…"

Ми йдемо в сутінках, орієнтуючись серед прихованого чагарниками звалища по світлій смужці асфальту. У кишенях шортів Рудої брязкають ключі й монети. Тепер, коли вогнище згасло, видно, що ще не стемніло.

Грубий соває долонями мені по обличчю, щось бурмоче й невпевнено заспівує. Напевно, пісню про сьогоднішній вечір. На відміну від пісень Табакі, але десь із тих же причин, цю пісню ніхто ніколи не зрозуміє.

У суботньому медогляді беруть участь усі, тому черга до Павукового кабінету розтягується до Могильного майданчика, з’їжджаючи на сходи, і проводимо ми в ній стільки часу, що Логи встигають нанести з першого ковдр і кип’ятильників, розбити на майданчику табір і кілька разів заварити чай, перш ніж хвіст черги втягується в Могильний коридор.

Тут нудніше. Не можна шуміти, палити та вмикати кип’ятильники. Багато хто дрімає. Птахи ріжуться в покер, Слон вигулює на сірому лінолеумі іграшки, Лорд і Руда сваряться, а тоді миряться, Шакал розкладає під Могильними шафами шматочки булок — для Могильних домовиків.

— Дивно, що з такими повадками тутешні бояться випуску, — каже Куряка. І, впіймавши мій погляд, додає: — Адже вам так мало треба, де б ви не опинилися.

Провокаційна заява, але ніхто з ним не сперечається.

Ми до оскоми люб’язні з Курякою. Ще зранку.

Черга поступово коротшає. Білі пластикові стільці, на які принципово ніхто не сідає, позначають віхи нашого шляху. Коли до дверей кабінету залишається всього один стілець, з’ясовується, що Куряку залишають у Могильнику.

Жодних пояснень, як це прийнято в Павуків. Просто посилають за його речами, і залишається дивуватися, що ж таке з ним сталося з часу минулого огляду, чого ніхто не помітив. Якби на місці Куряки був хтось інший, ми залишили б у Могильнику десант до з’ясування всіх обставин, але Куряку в кожному разі повинні були забрати батьки, так що ми ні на чому не наполягаємо й повертаємося до спальні.

За обідом виникає безглузда суперечка. Про можливості візочників. Табакі вважає їх безмежними та намагається нас запевнити, що ноги — це, по суті, зайва частина тіла. Нібито в них мають потребу тільки футболісти та манекенниці, а всім іншим вони потрібні суто через звичку. І коли людство нарешті збереться вдосконалити себе шляхом цілковитої моторизації кінцівок, ця стара звичка відімре сама собою.

Я і Горбач мляво захищаємо ноги. Ми їх любимо, вони нам подобаються, ми не хочемо їх моторизувати. Лері бубонить щось про зелені грона винограду.

Ображений Табакі пропонує всім присутнім ходячим позмагатися з ним у швидкості, блискавичності розвороту й у силі наїзду.

Лорд каже, що після такого змагання ми опинимося в Клітці. Ті з нас, звісно, хто не опиниться в Могильнику.

— І ти, Бруте? — шепоче Табакі приголомшено.

Після обіду починається те, що Шакал називає Великим Виходом. Нічого великого в ньому немає. Просто забирають декількох тих, котрі пройшли тестування, переважно Фазанів, але в Домі вміють будь-яку подію обставити так, що від неї віє грандіозністю.

Перший поверх обгороджують у зоні приймальні. У ролі шлагбаума виступає Р Перший. Логи негайно збиваються біля огорожі й щосили намагаються прорватися на той бік. Чорний Ральф тримає оборону. Решта вихователів доставляють сюди своїх підопічних та їхній багаж.

Загальне захоплення викликає худа дівчинка на прізвисько Скельця, чиє майно займає три величезні валізи, дві сумки й пакет. Шакал заявляє, що знайшов нарешті в цих стінах істинно споріднену душу, але, на жаль, надто пізно, і серце його тепер розбите.

Після доставки непідйомного багажу Скельця починає пищати, що забула запакувати свій улюблений жакетик, і за жакетиком посилають трьох виховательок, причому в кожної на обличчі написано, наскільки їй хочеться прибити Скельця. Жакетика не знаходять. Скельця кричить, що нікуди не їде. Логи плескають. Нарешті Акула особисто тягне «милу дитиночку» до приймальні. Далі більше нічого цікавого не відбувається, якщо не рахувати ридань Фазаняти Хлюпа й прощальної промови Пса Лавра, в якій він обзиває всіх нас гівнюками.

Нікого з батьків тих, кого зараз вивозять, побачити не вдається, що, загалом, абсолютно зрозуміло: якби ми побачили їх, вони, своєю чергою, побачили б нас, а Акула досить добре мислить, щоб цього не допустити.

Нарешті ті, котрі пройшли тестування, спаковані й відправлені геть із Дому, загороди зняті, Рептилії розбрелися пити валеріану, а ми повертаємося до спальні.

— Добре все ж таки, що ми ось так по-дурному не провели Куряку, — висловлюється Горбач.

— Думаєш, він теж обізвав би нас гівнюками? — питає Шакал.

— Не виключено, — відказує Горбач.

Сфінкс

У плесі твоїх очей

повішений зашморга душить.

Пауль Целан. Хвала далині (Переклад Петра Рихла)

Я піднімаюся на горище єдиним доступним мені способом. З вивороту пожежних сходів, упираючись у стіну спиною. Що вище піднімаюся, то менш приємним стає цей спосіб пересування. Теоретично в ньому не було нічого складного. На практиці виявилося, що я багато чого не врахував. Наприклад, не подумав про вбиті в стіну цвяхи. Перший встромляється мені в спину на п’ятиметровій висоті, з другим ми зустрічаємося відразу після першого, так що вже приблизно на середині дороги я спливаю кров’ю, як святий Себастьян, і перестаю дбати про швидкість, бо здається, що важливіше — уникнути побачення з іще одним цвяхом.

Лорд — ми побилися з ним об заклад, хто швидше вилізе на горище, — приблизно в цей же час тихо зникає, не попрощавшись. Табакі — арбітр, чиї бадьорі вигуки дошкуляють мені ненабагато менше, ніж цвяхи, — залишається на посту.

— Тримайся, старий! Залишилося зовсім трохи! Просто забудь, що у тебе є спина, і стане легко!

— Дякую! — я перекидаю ногу на наступну щаблину й проштовхую себе вгору по стіні, обдираючи ще трохи шкіри з лопаток. — Твої поради зав­жди сповнені мудрості. А куди подівся Лорд?

Дивлюся вниз, на Шакала, який здивовано озирається, і стає смішно. Останнє, що варто робити людині в моєму становищі, — це хихотіти, тож я зціплюю зуби, відвожу погляд і, напевно, всоте перераховую щаблини, які залишилися до верху.

— Справді… Де він? — обурюється Шакал. — Невже здали нерви? Якесь кволе пішло покоління, прости господи, абсолютно не вміють тримати себе в руках!

Залишилося сім щаблин. Тут стик стін двох коридорів Дому. Колись цей кут був зовнішнім, потім його засклили, і тепер це просто кубічна ніша, де розміщуються пожежні сходи й аварійний вихід. Стіна, об яку я спираюся, ніжно-блакитна, стіна навпроти — цегляна, а та, що виходить на подвір’я, — засклена, але крізь неї нічого не розгледиш, скло дуже брудне, так що на краєвиди та споглядання околиць я під час сходження не відволікаюся.

На четвертій згори щаблині починає зводити литки. Я ковзаю вгору, вздовж сходів, якомога вище, намагаючись випрямитись, так що тільки ледь-ледь торкаюся попередньої щаблини носаками кедів, і не ставлю підошву на наступну, а підчіплюю її знизу підйомом і кидаю себе вперед, водночас припадаючи до драбини, — прийом, що його я не погодився би повторити навіть під дулом пістолета. Тепер я ні на що не спираюся, стою, як стояла би на сходах людина з руками, і намагаюся повірити, що вони в мене справді є. Далі просто. Треба випростатися та зробити крок нагору, уявляючи, що нижче,