Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але, врешті-решт, справа була не тільки в персонах. Надзвичайно важливим було те, що, по-перше, не існувало жодного документа, який визначав би статус Директорії як органу влади, та її внутрішню організацію — по-друге. Нарешті, Директорія висунула претензію на «керівну» роль — це довели Марія та Олександр Копиленки — без жодного правового акта[372].
Стахів навів інші відомості про склад гуртка заколотників. Посилаючись на спомини того ж таки Шаповала, він відзначив, що після відомої зустрічі Скоропадського та генерала Краснова[373] «став поширюватися ініціятивний гурт евентуального повстання», до якого було «приєднано» полковника Павленка, командирів січовиків Коновальця та Мельника, полковника Болбочана; політичними справами опікувався консул Білецький, закордонними — заступник керівника МЗС Артемій Галіп, а також сотник січовиків Дідушок як секретар «керівного гурту»[374].
Враховуючи обставини місця і часу, годі було й сподіватися, що інформацію про підготовку повстання вдасться утримати в таємниці. Власне, це добре розуміли його організатори. Сам Шаповал вважав, що чутки про підготовку повстання розповсюджувалися в Києві через Садовського, Кушніра, Ніковського та Єфремова. Він також повідомив, що есери «спромоглися» скликати так зване «офіційне» засідання неіснуючої Головної Ради УНС. На ньому «Винниченко красномовно і офіціозно, як Голова Національного Союзу заявив, що він не знає ні про які подібного роду авантюристичні заходи в Національному Союзі і може одверто і з повною рішучістю спростувати всякі провокаційні чутки. Навпаки, — запевняв Винниченко, — Національний Союз і т. д. і т. п.». «Я, — записав з цієї нагоди Шаповал, — вніс відповідну резолюцію», в якій, зокрема, зазначалося: Головна Рада УНСоюзу«прохає все громадянство прийняти до уваги лише постанови Українського Національного Союзу, відкидаючи всякі чутки, котрі ширяться з метою знервувати громадянство і внести дезорганізацію, яку використовують на користь української справи...» «О ти, політична мораль...» — такими словами завершив свої спогади про підготовку повстання головний його організатор[375].
Падіння Гетьманату Скоропадського. Зовнішнє тло
31 жовтня/1 листопада: у Львові військовослужбовці австро-угорської армії українського походження (січові стрільці) починають збройне повстання з метою проголошення Української держави (згодом ЗУНР).
Підписанти перемир’я. Суспільне надбання
4 листопада: початок повстання матросів німецького флоту в м. Кіль. Початок Листопадової революції в Німеччині.
9 листопада: оголошено про зречення від престолу імператора Вільгельма ІІ.
11 листопада: імператор Австро-Угорської імперії Карл І зрікається влади в Австрії.
На залізничній станції Ретонд у Комп’єнському лісі, в штабному вагоні маршала Фоша підписано перемир’я між Антантою та Німецькою імперією.
12 листопада: Австрію проголошено республікою.
13 листопада: імператор Карл І зрікається влади в Угорщині. Більшовицький уряд Росії анулює Брестську мирову угоду.
Вільгельм ІІ Гогенцоллерн ((Фрідріх Вільгельм Віктор Альберт Прусський) (1859—1941 рр.). Суспільне надбання
Карл Франц Йозеф Людвіг Хуберт Георг Отто Марія фон Габсбург-Лотаринзький (1887—1922 рр.). Суспільне надбання
Пам’ятник повстанцям у Львові. 1918 р. Суспільне надбання
9 листопада — останній день Української Держави
Саме на цьому тлі і розгорталися події в Україні. 7 листопада Шаповал «одправив полковника Пелещука в Бердичів з інструкціями і наказом підготовитись до мобілізації, яка буде оповіщена приблизно через тиждень. Болбочан виїхав <...> раніше з наказом — ждать гасла. Коновалець був у Києві. Отже, наша організація стояла на варті момента в повній бойовій підготовці», — переконував він[376].
Таким «моментом» були визнані згадана зустріч гетьмана з генералом Красновим, але передовсім чутки про Листопадову революцію в Німеччині й усунення кайзера від влади.
Добре розуміючи, що іншого шансу може не бути, керівники повстання зробили принциповий крок: уклали з представниками німецького командування «джентльменську» угоду про взаємний нейтралітет. Німецькі полки діставали змогу безперешкодно виїхати на батьківщину, їхні партнери залишилися з’ясовувати стосунки з ненависним гетьманом сам на сам. Треба було поспішати — на п’яти наступали більшовики...
Тим часом настало 9 листопада, «яке я завжди вважав останнім днем мого режиму», — записав у мемуарах Скоропадський. Того дня український посол у Берліні барон Штейнгель поінформував голову держави про революційні події в Німеччині та про усунення від влади імператора Вільгельма ІІ.
Українські націонал-соціалістичні діячі, зі свого боку, подали гетьманові декларацію УНСоюзу, з’їзд якого вони планували скликати 17 листопада. Скоропадський, за його пізнішим визнанням, ясно зрозумів, що справа йде до повалення УД[377].
Разом з тим гетьман чітко усвідомлював, що, з огляду на відсутність власної армії та реальний стан німецького експедиційного корпусу, перед ним відкривалися, власне, лише дві можливості.
Перша — «самому стати на чолі українського руху», для чого скликати Конгрес, провівши до його складу своїх прихильників. «Я особисто мало вірив в успіх при цьому рішенні, — признавався гетьман, — оскільки ще вранці отримав повідомлення, що було розкрито весь заколот повстання при арешті начальника частини моєї охорони, полковника Аркаса. З його повідомлення з’ясувалося, що конгрес конгресом, а повстання все одно спалахне...»
Інша теоретична можливість — закрити Конгрес, опершись при цьому на офіцерські формування, які діяли в Україні — «в одному Києві у нас було до 15 тисяч офіцерів». На роздуми пішли чотири дорогоцінні дні.
Лише 13 листопада після обговорення в уряді питання про форум УНСоюзу «вісьмома голосами проти семи допущення Конгресу в даний час було вирішено негативно. Я погодився з цим рішенням, — пригадував П. Скоропадський, — але оскільки ясно було, що при недопущенні Конгресу негайно ж ліві українські партії вживуть агресивних заходів, мені необхідно було створити більш рішучий кабінет і більш підходящі для цього військові сили, на які я вирішив спертися, на російський офіцерський склад та на свою Сердюцьку дивізію, на котру я за всіх умов розраховував. Для офіцерства російського складу, — пояснював він логіку своїх рішень та дій, — я повинен був негайно оголосити федерацію, бо мені вуха прогуділи, що якщо це буде зроблено, то весь офіцерський склад стане горою, заради Росії, за гетьманську Україну».
13 листопада гетьман відправив у відставку уряд і одночасно оголосив: «твердо стоючи на ґрунті політичного, культурного і економічного розвитку України, віднині ми повинні працювати для майбутньої федерації з Росією»[378].
Частина IV
Перші документи Директорії та «легітимність» нової влади
15 листопада на світ Божий за підписами Винниченка, Петлюри, Швеця та Андрієвського (підпис Макаренка з не встановлених до сьогодні обставин відсутній) було випущено перший документ Директорії. Зміст укладається в три тези.
Перша. Російський генерал Скоропадський, спираючись на німецькі багнети, захопив владу, намагався приєднати Україну до «єдиної неділимої Росії». Спроби його режиму навести такий-сякий правопорядок, покласти край селянському бандитизмові кваліфікувалися як «класова помста поміщиків», яка, мовляв, «дійшла до такої міри, якої не знав і царський режим».
Теза друга також наскрізь брехлива. «Підписанти» стверджували, що:
а) «Український Національний Союз як найвище представництво організованої української демократії вживав до останнього дня всіх заходів, щоб мирно, без пролиття крові і дезорганізації громадського життя захистити й одстояти права народу»;
б) «настав час залишити мирні заходи»;
в) «Директорію Самостійної Української Народної Республіки» обрали «організована українська демократія» та «все
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грушевський, Скоропадський, Петлюра», після закриття браузера.