Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

— Я ж ігнорую думку батьків, муже мій, противлюся залицяльникам із усіх сил, виходить, виконую твою пересторогу... А чому ти ніколи не оповідаєш про своє дитинство? Про цей рубець на шиї, який я також люблю?..

— А що оповідати? Про що? Про голодну смерть і жебрацтво? Про чорну нужду, якої тобі краще не знати? Мої злидні тобі навіть у сні не присняться!

— Я чомусь думаю, і вже не вперше, що оте твоє каліцтво нам на користь, що тебе вже не візьмуть у армію чи на війну... Даруй мій егоїзм, добрий мій, славний мій, мудрий мій! Прив'язав ти мене до себе всю: і тілом, і душею, й серцем! Дякую, що не осуджуєш моєї поведінки!.. А тепер заснемо вже, вікно ж лишімо відкритим, щоб не жарко було в обіймах...

Духмяна ніч дихала в кімнату озоном, п'янким зелом і сосновою глицею. Закохані, чманіючи від пестощів і спиняючись для передиху на святих межах допусків, ніжилися до млості, обіймаючись не лише тілами, а й душами, поки молочна імла місячно-зоряної ночі не напоїла їх безгомінним трунком, а тихий пошум старої сосни врешті не вгамував їх нектарним сном...

— Добрий день, муже! — прошептала Леся над вухом у Петра, проснувшись першою.

— Добрий, моя дружинонько! — не відкривав він очей, хоч уже й не спав.

— А ти, бачу, любиш поспати.

— Тільки коло тебе, феєріє моя!

— Люблю твій голос, особливо вранці після сну! Вже не кажучи про багатство лексики!.. А які у тебе плани для нас на сьогодні? — дівчина лягла грудьми йому на груди. — Відкрий очі, подивись на мене, хай побачу їхній блиск у погляді з родзинкою, як говорили бабуся!.. Я вже вмилася, коси встигла розчесати й заплести, то йди ти мийся, а я тим часом зігрію кави до меду й печива, — рвучко звелася й зіскочила з ліжка Леся.

Умиваючись, Петро раптом пригадав Зіну у Вороніжі, коли вона зі сльозами на очах оповідала йому про Грицеві зради. Янчук знав, що Бойко любить Горбач, і таки звів їх знову обох, доказавши товаришеві, що кращої розумом і характером він може й не зустріти вже. Принагідно згадав і Грицеву сестру Галю у Лісках за піаніно...

— Допалюй, муже, свою смокту, та відбудемо, як любиш казати, прозу життя — поснідаємо, бо вже й нерано, — перебила Петрові спогади Леся.

Їли мовчки, час від часу зглядаючись у закоханості, щирості й щедрості, під пошум соснового верхів'я за вікном.

— На яке диво поведеш мене сьогодні, любий мій? Вчорашній степ я бачила уві сні, а з бору кудись тікала, аж летіла.

— Не придумав ще, Лесько... Може підемо на оту стіну буцегарні та скупаємося там?

— Я за, любий! А потім, як Лідуня буде на роботі, — твою «тиху гавань»...

— І запасемося їжею та переночуємо в гуртожитку, бо ж дід Герасій, певно, жде нас...

— Треба ще кіно й театр відвідати...

— І ліс із бором повторити...

Отак молодята і провели свій «медовий тиждень», що на все життя лишився їм у пам'яті незабутнім, — під чарівливий спів довкілля: скрики чайок, тужіння горлиць і солов'їні посвисти! Не описати словами їхніх вражень, довірливих висновків, надій і сподівань!..

Потяг з Одеси приходив після одинадцятої вечора, тож на станції були заздалегідь. Леся чекала зобік у кущах жасмину, а Петро біля колій, щоб виклянчити квитка. Не побачивши серед зустрічаючих Лесиного батька, пішли в напрямку її дому.

Під світлом місяця долали витягнуті струнами вулиці, Леся плакала, кидаючи стужені погляди на Петра.

— Днями якось навідаю тебе, хоч би що там було, — сказала, як до дому лишався один квартал. — Тоді й вирішимо, як діяти, муже мій! А тепер до побачення, мій світе! — почала обціловувати його, вся у сльозах.

— Ждатиму тебе, жоно моя! Хоч і хотів би уже піти на штурм батьків! Добраніч, люба моя! — нарешті відступив він, далі проводжаючи Лесю очима...

Понадтижнева розлука тягнулася для обох закоханих безкінечно довго, поки якогось вечора після роботи на порозі квартири Петра не зустріла Леся.

— Добрий, добрий, любий мій! Яка тут краса у вас на курорті! Очі розбігаються! — запрошена, дівчина пішла першою у двері. — Жінок і дівчат вродливих — море! Боюся, що закохаєшся в когось, а може й уже закохався? — цілуючи Петра, Леся всілася йому на коліна.

— Атаки закохався, Лесько моя, і не в одну, а в безліч їх! — Петро дивився зголодженими очима на виклично одягнену наречену.

— Багатьох не боюся, любий, страшуся лиш якоїсь однієї! Бачила поганий сон про нас і аж проснулася від того!

— Царице мої душі й тіла, який же? — Петро не міг надивитися на Лесю.

— Цур йому! Не можу розповісти, бо ще й сороміцький!

— Коли ж ми вже будемо оповідати все, і сороміцьке також, мадонно моя? Адже я ношу тебе в собі, як колядник звізду! І в могилу заберу тебе із собою! Ти для мене, Лесько, свята! — взявши удвіруч голову дівчини, Петро почав цілувати їй лице і шию.

— Хто вони, оті всі, що ними захоплюєшся?

— І курортниці, і богині всього світу, бажана моя, зіткані із краси, чарів, чудес, вроди й натхнення!

— Боже, який ти в мене!.. Ти змарнів чи загорів? Як циган! — захлинулася в поцілунку надовго. — Стужилася я геть, голова крутиться від щастя та почуттів, тіло тремом проймається, то не суди, що нестримна... Для батьків я зараз у кіно. А увесь тиждень господарила з матір'ю у бабусі... До речі, сусіди бачили якусь бричку під двором уночі і чоловіка, що палив цигарки біля хати. Мати сказали, що їм привиділося... А я знову їм заявила, що взагалі не піду заміж, якщо не за тебе, що люблю тебе смертно й по-дорослому.

— А вони ж на те що?

— Заплакали і до півночі розпитували про те, про що ти мені не розказуєш: хто ти, звідки, який, а головне, як до мене ставишся. Сказала, що досі ставився краще за них із татом, а тепер відкинувся і ні слуху, ні духу. «Це недобре, доню, що ти його так любиш, а він уникає тебе. Забудь його і