Читати книгу - "Фараон"

Рамзес глянув на нього з холодною погордою.

— Старий, — мовив він, — залиш мені турботу про згоду жерців, а сам краще доведи, що вся твоя балаканина — правда. Я був би дуже поганим царем, якби не зумів усунути перешкод, що виникають між моєю волею та інтересами держави.

— Ти воістину великий володар, повелителю наш, — шепнув Гірам, схиляючись до землі.

Була вже пізня ніч. Фінікієць попрощався з фараоном і разом з Тутмосом вийшов з палацу. На другий день він прислав через Дагона скриньку, де були зразки скарбів невідомих країн. Фараон знайшов у ній статуетки богів, індійські тканини та персні, невеличкі грудочки опіуму, а в другому відділенні — жменьку рису, листочки чаю, кілька порцелянових чашечок, оздоблених розписом, і кілька картин, намальованих фарбами й тушшю на папері..

Фараон оглянув усе це з великою увагою і мусив визнати, що нічого такого він досі не бачив: ні рису, ні паперу, ні зображень людей в гостроверхих шапочках і з косими очима.

В нього вже не було сумнівів щодо існування якоїсь нової країни, де все було інакше, ніж в Єгипті: гори, дерева, будинки, мости, кораблі…

«І ця країна, напевно, існує одвіку, — подумав він. — Наші жерці знають про неї, знають про її багатства, але ніколи нікому не кажуть про це… Хто ж вони, як не зрадники, що прагнуть, обмежити владу фараонів, обікрасти їх, щоб зіпхнути потім з висоти трону… Але… о предки і нащадки мої! — мовив Рамзес сам до себе. — Вас закликаю в свідки, що я цій підлості покладу край. Я возвеличу мудрість, але знищу облуду й дам Єгиптові вільно зітхнути…»

Думаючи так, фараон звів очі й побачив Дагона, який чекав повелінь.

— Скринька твоя дуже цікава, — сказав він банкірові, — але… я не цього хотів од вас.

Фінікієць підступив навшпиньках і, впавши перед фараоном на коліна, прошептав:

— Коли ти, володарю, зволиш підписати угоду з достойним Гірамом, Тір, і Сідон складуть до ніг твоїх усі свої скарби…

Рамзес нахмурив брови, йому не сподобалось зухвальство фінікійців, які осмілилися ставити йому умови. Тому він холодно відповів:

— Я подумаю і дам Гірамові відповідь. Можеш іти, Дагоне.

Коли фінікієць вийшов, Рамзес знову замислився… В його душі зростало невдоволення.

«Ці гендлярі, — міркував він, — вважають мене своїм… ба навіть насмілюються спокусити мене мішком золота, щоб змусити підписати угоду!.. Не знаю, чи котрий із фараонів допустив би таке зухвальство?.. Годі!.. Люди, які падають ниць перед посланцями Ассара, не можуть казати мені: «Підпиши, тоді дістанеш…» Дурні фінікійські пацюки, які, пробравшись до царського палацу, вважають його своєю норою».

Чим довше він думав, чим докладніше пригадував собі поводження Гірама й Дагона, тим більше охоплював його гнів.

«Як вони сміють?.. Як вони сміють ставити мені вимоги?..»

— Гей!.. Тутмосе!.. — гукнув він.

В цю ж мить став перед ним улюбленець.

— Що накажеш, повелителю мій?

— Пошли котрогось із молодших офіцерів до Дагона, нехай скаже йому, що він більше не буде моїм банкіром. Надто дурний він, щоб займати таке високе становище…

— А кому ж ти виявиш таку честь?

— Ще не знаю, Треба буде знайти когось з єгипетських або грецьких купців… В крайньому разі звернемося… до жерців.

Звістка про це облетіла всі царські палаци, і не минуло й години, як поширилася по всьому Мемфісу. По всьому місту говорили, що фінікійці впали в неласку у фараона, а надвечір люди почали вже розбивати крамниці ненависних чужоземців.

Жерці полегшено зітхнули. Гергор навіть відвідав святого Мефреса і сказав йому:

— Серце моє передчувало: наш володар відвернеться від цих невірних, що смокчуть кров народу. Я гадаю, що йому треба якось виявити нашу вдячність…

— І, може, ще й розчинити двері до наших скарбниць? — різко спитав святий Мефрес. — Не поспішай, достойний отче… Я розгадав уже цього молодика, і горе нам, якщо ми хоч раз дозволимо йому взяти гору над собою…

— А коли він порве з фінікійцями?..

— То сам і виграє на цьому, бо зможе не платити їм боргів, — відповів Мефрес.

— А мені здається, — сказав, подумавши, Гергор, — що зараз саме слушна хвилина здобути ласку молодого фараона. Він запальний у гніві, але вміє бути вдячним… Я в цьому пересвідчився…

— Що не слово, то помилка, — перебив упертий Мефрес. — Насамперед цей царевич ще не фараон, бо не коронувався в храмі… По-друге, він ніколи не буде справжнім фараоном, бо гордує посвятою в сан верховного жерця… І, нарешті, не ми потребуємо його ласки, а він потребує ласки богів, яких зневажає на кожному кроці…

Мефрес задихався від гніву, але, перевівши дух, говорив далі:

— Він пробув місяць у храмі Гатор, навчався найвищої мудрості і відразу ж після цього заприязнився з фінікійцями. Більше того, відвідував храм Ашторет і викрав звідти жрицю, що суперечить законам всіх релігій… Потім він прилюдно насміхався з моєї побожності… Він змовлявся з такими ж, як і сам, легковажними людьми і з допомогою фінікійців вивідував державні таємниці… А тільки-но вступив на трон, не те кажу, — ледве ступив на перші приступки трону, як уже ганьбить жерців, підбурює селян і воїнів і поновлює зв’язки з своїми приятелями-фінікійцями… Чи ти, достойний Гергоре, забув про все це?.. А якщо пам’ятаєш, то невже не розумієш небезпеки, що загрожує нам від цього молокососа?.. Адже він тримає стерно державного корабля, який пливе між чорториїв і скель. Хто мені поручиться, що цей безумець, який учора покликав до себе фінікійців, а сьогодні посварився з ними, не зробить завтра чогось такого, що наразить усю державу на згубу?..

— Ну і… що?.. — спитав Гергор, пильно глянувши йому в очі.

— А те, що у нас немає причини виявляти йому вдячність, а насправді — слабкість. А оскільки він хоче притьмом грошей, не дамо грошей!..

— А… а далі що?.. — знов спитав Гергор.

— А далі буде правити собі державою і збільшувати військо без грошей, — роздратовано відповів Мефрес.

— А… а якщо його зголодніле військо почне грабувати наші храми?.. — знову спитав Гергор.

— Ха-ха-ха! — розреготався Мефрес.

Раптом він споважнів і, вклонившись Гергорові, сказав насмішкуватим тоном:

— Це вже справа твоя, достойний Гергоре… Людина, що стільки років, як ти, правила державою, повинна була підготуватися до такої небезпеки.

— Припустімо, — сказав поволі Гергор, — припустімо, що я знайшов би засоби проти небезпеки, яка загрожує держави Але ти сам, достойний отче, зміг би, як найстарший верховний жрець, дати відсіч тому, хто зневажає