Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

майже вдавалося намацати цю нову твердь неозначеного лімбу. Ще три дні, переконував його медик, і він зможе почати тренування, підключаючись до неї через черепний рознім. Василію видали повний дипломат інструкцій, невеличкий та абсолютно незаконний (не кажучи вже про його кошмарну дорожнечу) набір інструментів і пріоритетну перепустку на орбітальну станцію космічним човником ВПС замість повільного ліфта.

— Прокуратор Мюллер? Я вгадав?

Василій розвернувся. Перед ним стояв добродій у світло-зеленому однострої Військово-космічного флоту Його величності з лейтенантськими кільцями на обшлагах. Він віддав честь.

— Вільно. Я лейтенант Зауер, начальник служби безпеки на борту «Владаря Ванека». Вперше у космосі?

Василій кивнув, бо йому відібрало мову і сформулювати відповідь усе одно не вдалося би. Зауер повернувся до вікна:

— Вражає, правда?

— Так! — Од вигляду зорельота прокуратору розпирало груди: він пишався своїм народом, що володів такими кораблями і міг ними управляти. — Мій зведений брат ходить на однотипному, що зветься «Сквости»2.

— Прекрасно. Просто прекрасно. І давно ходить?

— Три… Три роки. Він заступник командира систем управління вогнем. Такий самий лейтенант, як і ви.

— О! — Зауер схилив голову набік і якусь мить з іскоркою в очах придивлявся до Василія. — Чудово! Але скажіть, це хороший корабель по-вашому? Наскільки, ви думаєте, він потужний?

Василій похитав головою, все ще замакітрений од першого погляду на зореліт:

— Мені важко уявити щось величніше від нього. Хіба можна створити щось краще?

Зауера ці слова звеселили.

— Ви детектив, не космонавт, — промовив він. — І якби навчалися у військово-морському училищі, то знали би його потенціал. Скажемо так, цей корабель недарма названо на честь Залізнобокого Ернста, бо він найкраще, що в нас є. Проте, на відміну від нас, аж ніяк не всі грають за правилами. Гадаю, це означає, що й ми собі можемо дозволити іншу гру — не геть за правилами. Саме тому ми зараз із вами тут бесідуємо. Ви ж хочете захистити цей корабель і Республіку, правда?

Василій енергійно кивнув:

— Так. Мій командир повідомив вас, навіщо мене сюди прикомандирували?

— У мене є вся інформація. Ми надзвичайно серйозно ставимося до всього, що може загрожувати безпеці корабля; ви не матимете допуску до службових приміщень, але деінде — прошу! Особисто я не заперечуватиму. Ми можемо домовитися і допомогти вам не спускати очей з вашого дефективного. Правду кажучи, добре, що ви є під рукою для цієї роботи. Адже нам і своїх клопотів повно, не вистачало ще ходити назирці за найманим цивільним персоналом. Зрештою, якщо наприкінці проблему буде усунуто із задовільним результатом, то яка різниця, де й на чиїй «території», еге ж?

У цьому місці Василій раптом зрозумів, що не все йде так, як він запланував. Але з його малим досвідом було не зрозуміло що саме. Та й тиснути на Зауера не хотілось. Ще ледь знайомі — зарано.

— Можете мені показати робоче місце Спрінґфілда?

— На жаль! — розвів руками Зауер. — Спрінґфілд зараз на борту. Ви ж бо в курсі, що він обслуговує ходові системи для міжзоряних польотів?

— О! — округлився рот Василія. — Хочете сказати, мені доведеться піднятися на борт?

— Хочу сказати, що на борт ви піднятися не зможете, поки не закінчите медичне обстеження, не отримаєте допуск від служби безпеки, не пройдете три окремі інструктажі і свій остаточний вердикт не винесе старий, тобто щонайраніше — завтра. Тож показати зможу хіба що казарму для тимчасово прикомандированих офіцерів. Поки ви на території Адміралтейства, то прирівняні до фенриха, тобто молодшого лейтенанта.

— Буду радий, — щиро відповів Василій. — То ви покажете дорогу?..

Тим часом на орбіту Світу Рохарда стали прибувати одні з перших у почті Фестивалю — Критики.

Колись частина людської цивілізації, що згодом здійснила метемпсихоз у власну обчислювальну мережу, Фестиваль був мандрівним посольством, вузлом міжзоряного обміну інформацією для різних культур. Найперше його цікавили інші вивантажені в Мережу особистості, культури «аплоудів». Та в крайній потребі годилося все. Пробираючись зиґзаґом по сфері залюднених світів протягом тисяч кілороків, вгризаючись із периферії в її глибину, од своїх ласкавих або не дуже хазяїв Фестиваль вимагав одного: «Зацікавте нас!»

Найбільшим обмеженням для Фестивалю стала густина інформації, що її можна було втрамбувати у крихітні зонди «зоряних віхтів», на яких він долав космічний простір. На відміну від звичайної цивілізації «аплоудів» Фестиваль не міг конструювати власну реальність із достатнім рівнем достовірності, щоби можна було уникнути звичних небезпек існування у віртуальному просторі; це був представник пустельної екосистеми, рослина, що роками жила в зернятку між періодами шаленого росту в підходящих для цього умовах.

Схожий на мандрівний цирк, Фестиваль обростав по дорозі різними автостопниками та дармоїдами — вуличним театром маргінальних причеп та паразитів. У заморожених ядрах-мізках «зоряних віхтів» місця вистачало для мільйонів пасажирів, от тільки думати на переходах між пунктами А і Б в них можливості не було. І поки тривали десятиліття стрибків від однієї планетарної цивілізації до іншої істинні інтелекти залишалися в такій собі естивації; прості програми-наглядачі стежили за курсом та управляли автономними системами. Після прибуття інші програми-сервітори розбудовували необхідну інфраструктуру, в якій істинні інтелекти могли вийти зі сплячки та вивантажитися в онлайн. Після встановлення контакту і прийняття алгоритму дій залишкові потужності віддавали пасажирам, зокрема й Критикам.

На орбіті Спутника, зовнішнього природного сателіта Світу Рохарда, з’явилася все більша хмара алмазної піни. В деяких її бульбашках нуртували дивні емульсії — в хімічних реакціях, каталізованих наномашинами, закипав дивний суп. Інші бульбашки почорніли, всотуючи в себе сонячне випромінювання з майже стовідсотковим ККД.