Читати книгу - "Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд"

вона виходить із рота у вигляді великих бульбашок, які потім спадають на землю, де вони швидко висихають і розсипаються на порох. Ні, зовсім не свіжим снігом задувало пасторський будинок, те, що його наповнювало, було чимось недобрим, я сам не знав, звідкіля воно бралося, назву для нього я знайшов значно пізніше в зовсім іншій книжці, ця назва здавалася цілком незрозумілою, сказав Аустерліц, але на мене ніби зійшло просвітління — «арсанський жах»[40]. Була люта зима, такої холодної люди й не пригадували, саме тоді я вдруге приїхав додому зі школи в Освестрі, а Ґвендоліна була вже майже при смерті. Камін у кімнаті хворої ледь палахкотів. Жовтуватий дим, що здіймався над жевріючими вуглинами і не міг як слід розвіятися, накопичувався, змішуючись із запахом карболки, що висів у будинку. Я годинами простоював біля вікна й вивчав дивовижні нарости у вигляді крижаних гір заввишки два-три дюйми, які утворилися на поперечинах віконної рами від води, що стікала по склу. Зі снігового пейзажу за вікном раз-по-раз виринали поодинокі постаті. Закутані в грубі хустки й пледи, з розкритими парасольками, щоб захиститися від віхоли сніжинок, похитуючись, вони підіймалися пагорбом. Я чув, як унизу вони обтрушують від снігу чоботи, а потім у супроводі сусідської дочки, яка вела в пастора домашнє господарство, повільно підіймаються сходами. З деяким ваганням і так, ніби якийсь тягар хилив їх до землі, вони переступали поріг і те, що принесли з собою, — слоїк маринованої червоної капусти, бляшанку засоленої яловичини або пляшку ревеневого вина, — ставили на комод. Ґвендоліна вже не помічала цих відвідувачів, а ті, зі свого боку, не наважувалися подивитися на неї. Найчастіше вони якийсь час стояли разом зі мною біля вікна й так само, як і я, дивилися на вулицю, а іноді трохи покашлювали. Коли вони йшли, знову запановувала така сама тиша, як і до того, залишалися тільки окремі зітхання, які я чув у себе за спиною і між якими, як мені здавалося, щоразу минала ціла вічність. У перший різдвяний день Ґвендоліні з неймовірними зусиллями вдалося ще раз сісти в ліжку. Еліас приніс їй чашку чаю з цукром, але вона тільки прихилила її до губ. А потім промовила так тихо, що її заледве можна було почути: What was it that so darkened our world?[41] І Еліас відповів їй: І don’t know, dear, I don’t know[42]. Ґвендоліна проскніла так аж до Нового року, а на Епіфанію дійшла до крайньої межі. На вулиці мороз усе посилювався, а довкола ставало дедалі тихіше. Як я дізнався пізніше, вся округа тієї зими ніби вимерла. Навіть озеро Бала, яке по прибутті до Уельсу я прийняв за світовий океан, було вкрите товстим шаром льоду. Я думав про плотву та вугрів, що жили в його глибинах, а також про птахів, про яких відвідувачі сказали мені, що ті промерзають наскрізь і падають із гілок. За всі ці дні жодного разу по-справжньому не розвиднілося, і, ніби на прощання, раптом десь із незвіданої далечини, із синюватого туману ледь проступило сонце, тут присмертна широко розплющила очі й не хотіла відводити погляду від того слабкого світла, що проникало крізь віконні шибки. І тільки коли стемніло, вона опустила повіки, і невдовзі після цього з кожним її подихом з горла став вириватися булькотливий хрип. Усю ніч ми разом із пастором просиділи біля неї. На світанку хрипіння припинилося. Тоді Ґвендоліна трохи вигнулася вперед і знову обм’якла. То було якраз таке особливе витягування, яке одного разу я відчув у пораненого зайця, коли в полі взяв його на руки, а в того просто у мене в руках від страху зупинилося серце. Зразу після передсмертної судоми здавалося, що тіло Ґвендоліни стало трохи коротшим, і я тут таки згадав про те, що розповідав мені Еван. Я дивився на її запалі очі та на ряд нерівних нижніх зубів, які тепер наполовину визирали з-під тонких губ, підібганих донизу, а на дворі вперше за довгий час понад дахами Бала засяяло вранішнє сонце. Як минув той день, я вже добре й не пригадаю, сказав Аустерліц. Мені здається, що від перевтоми я впав у ліжко й міцно і довго спав. Коли я встав, то Ґвендоліна вже лежала в труні, яка стояла в передній кімнаті на чотирьох стільцях із червоного дерева. На ній була її весільна сукня, яка всі ці роки зберігалася в скрині на верхньому поверсі, а ще білі рукавички, обшиті маленькими перламутровими ґудзичками, яких я ще ніколи не бачив і від погляду на які у мене вперше в домі пастора на очі навернулися сльози. Еліас сидів поряд із труною і вартував біля померлої, тим часом надворі в порожній стодолі, що скрипіла від морозу, молодий священник із Корвена, який прибув сюди на поні, наодинці розучував поминальну проповідь, яку мав виголосити в день похорону. Еліас так і не зміг змиритися зі смертю своєї дружини. Жалоба — то не зовсім точне слово для того стану, у якому він перебував відтоді, як Ґвендоліна лежала в передсмертному стані, сказав Аустерліц. І хоча тоді, у свої тринадцять років, я цього не розумів, але тепер чітко бачу, що нещастя, яке накопичилося в ньому, зруйнувало його віру саме в той час, коли він її найбільше потребував. Коли влітку я знову приїхав на канікули додому, Еліас уже тижнями був неспроможний виконувати обов'язки пастора. Одного разу він таки ще піднявся на кафедру. Розгорнувши Біблію, він став читати тремтливим голосом так, ніби читав лише для себе самого, уривок з Плачів: Не has made me dwell in darkness as those who have been long dead[43]. Проповіді він уже не виголошував. Просто стояв якийсь час і дивився понад головами своєї завмерлої від страху пастви, дивився незворушними очима, які нагадували мені очі сліпого. Потім повільно спустився з кафедри і вийшов із каплиці. Ще до кінця літа його перевели до Денбіґа. Там я відвідав його лише один-єдиний раз, ми приїхали перед Різдвом разом зі старостою громади. Хворі перебували у великому кам’яному будинку. Я пригадую, сказав Аустерліц, що нам довелося чекати в кімнаті із зеленими стінами. Десь за чверть години прийшов черговий і провів нас до Еліаса. Той лежав у ліжку з боковими стінками обличчям до стіни. Черговий сказав: Your son’s here to see you, parech[44], та Еліас не відповів навіть тоді, коли до нього звернулися вдруге