Читати книгу - "Невідома планета 2, Олександр Кваченко"

— Ні, не встигла, і він нас не розуміє.

— Я піду побалакаю.

— Нумо, давай, я тут посиджу.

Веон попрямував до чоловіка. Керівник супроводжувальної групи виглядав як воїн, який все своє життя проводив в походах, симпатичне обвітрене обличчя, треноване тіло, дуже серйозні зелені очі та холодний погляд, в якому плескався інтерес до того, що відбувається.

Акуратно підійшов, постійно оглядаючись, щось спитав, чоловік відповів. Яке було моє обурення, він зі мною не спілкувався, тільки мовчав. До мене долинали уривки розмови, наш рятівник обтікаємо відповідав на питання Веонана. Потім  все одно мені усе розкаже, а поки що треба зайнятися справою. Я трохи зміцніла і спробувала підвестися, нормально, встала і пішла до статуї у центрі площі. Потрібно було зарядити всі псі кристали, поки є час. Минуло якась кількість часу, і я відчула, що біля мене хтось є. Розплющила очі, це стояв він.

— Що ти робиш? - запитав він, ось гад заговорив.

— Заряджаю псі кристали. - я стягувала навколишню псі енергію в кристал, капсулюючи її всередині.

— Я це по-іншому роблю. Дивись. - Він сів у позу лотоса як статуя. Дістав зі складок поясу середній псі кристал, іншою рукою доторкнувся до каналу вихідної енергії із землі та за десяток хвилин наповнив його до країв. Раптом блимнув простір на периферії зору, з'явився гάτα, потерся об чоловіка, той його погладив, істота посміхнулася до мене у всі свої гострі ікла і зникла. Моторошна тварина.

— Як - тільки й вирвалося в мене, намагаючись не дихати та не спровокувати гάτα, який десь тут поблизу вештався.

Яка це повинна бути пропускна спроможність каналу, щоб так робити.

— Нумо допоможу. - сказав він і за годину заповнив з десяток моїх псі кристалів.

Мені треба було б це витратити цілий день. А цей граючи зробив те, що не можуть навіть робити найкращі фахівці з нашого клану. Він сказав, що піде поїсть і вирушив у бік річки, а я залишилася обмірковувати ситуацію, цього мандрівника треба точно зазивати у клан, на ньому ж не має розпізнавальних міток кланів, одинак напевно, тільки якийсь тризуб на спині скафандра був намальован. Хоча, навряд чи він одинак, такі самі по собі не блукають. Поки обмірковувала ситуацію, споглядала заряджені псі кристали, що лежали переді мною, вони світилися дуже яскраво і переливалися різними кольорами.

Прийшов Веон.

— Це ти сьогодні так багато зробила, — здивувався він.

— Це не я, мій тут один кристал, он той непоказний. – вказала я пальцем.

— Хлопець? – спитав він, я кивнула головою. - Скільки в нього ще талантів – захопився він.

— Так. Цей такий. – чимось він мене дратував цей рятівник. - Що дізнався?

— Його звуть Мік, він сюди прийшов з вершини гори, - аномальних порталів з відомими нам кланами там немає, тільки рівнина з хижими рослинами Aldrovánda, - нашу мову сьогодні вивчив. Багато чим володіє і багато знає, але потайливий і не хоче все розповідати, не довіряє. Шолом не знімає. Поки все.

— Що зараз робить.

— Ловить рибу на палицю. - відповів Веон.

— І багато зловив.

— Багато, і нам вистачить.

— Нам є чим його зацікавити? - запитала я.

— Зараз пройдусь перевірю, що маємо з собою.

Він обійшов усіх своїх підлеглих і повернувся з одним кристалом баз, по бою на клинках для аграфів і другим з загальним знанням для всіх жителів їхнього міста, жменьку дрібних захисних псі кристалів.

— Це все що є. Решта його не зацікавить.

— Не густо. Псі кристали можеш прибрати, в нього набагато краще є і більше. – відповіла я.

— Я піду?

— Ні, я сама. Мені як представниці клану треба відповідати за рейд. Де він?

— Рибу смажить на березі, та ще щось.

Спустилася до берега разом у Веонаном, чоловік сидів і співав пісеньку своєю мовою, при цьому вправно обертаючи нанизану на палиці рибу та шматки м'яса. Тут йшов приємний аромат готової риби. Цікаво як він їстиме в скафандрі, який він там. Чим його зацікавити, ходить у небезпечних місцях сам, має більше, ніж деякі наші глави кланів. Тільки знаннями та перспективами приманити можливо, а може, це все він вже має, я не знаю звідки він, спочатку спробую просто поговорити.

— Привіт, Міку, я не встигла минулого разу представитися, мене звуть Ольмаріоніель. - почала я.

— Дуже приємно. – відповів він та продовжував обертати рибу. Як із таким розмовляти.

— Я б хотіла ще раз подякувати тобі та запросити тебе в наше місто, там наш клан зможе тебе віддячити за наш порятунок, а зараз пропоную в дар ось ці аграфськи бази, з улаштування нашого міста та його законів і базу з навчання володінням клинком. Від себе хочу додати базу по псі.

— Дякую за бази, знадобиться, — він дістав із рюкзака зчитувач і одразу ж поставив на завантаження бази. Я там у рюкзаку помітила багато чого цікавого.

— Може, тобі ще щось треба.

— Ні, дякую нічого. Хоча є одне, можете скинути карти найближчої місцевості.

— Так, пересилаю.

— Дякую.

— А щодо подорожі в наше місто. Що скажеш?

— До дому мені треба, гадаю мене вже шукають. – він подивився на гору звідкіля текла річка. - А ще боюся, що я не впишуся у ваш соціум.

— Чому - здивувалася я. Він забарився на кілька секунд і потім відключив шолом.

На мене дивився людина, а не ельф, поряд на камінні з'явився гάτα. Ззаду важко зітхнув Веон. Я вже запросила та дала слово.