Читати книгу - "Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка"

— Але, — зауважив я, — зоря, яка їй треба бути ключем до скрині, в якому ваш дар — безсмертя, та, — повторив я знову, бо почуте виглядало надто заплутаним, наче лабіринт, — взяти до рук ключ і відкрити й заволодіти безсмертям вона не може, бо не має здатності взяти Різдвяну зорю до рук, — я вже сам заплутався і не був впевнений, що зміг правильно сформулювати те, що почув від Єдинорога. 

— Так, кролику. — погодився Єдиноріг. — Ти все вірно зрозумів і пояснив. 

— Тобто, — я не зупинявся, — ні Дерева, Русалка, Змія, Перевертень, Вітер, чи інші потвори не дали наразі Володарці такої можливості здійснити підлий задум? 

— Ні, навіть сила Дракона — його полум'я не здатне їй допомогти, а вона вже нею володіє. 

— Дракона? — повторив я і затнувся, критично поглянув на себе. — Тобто попереду на нас з Іванкою чекає ще й Дракон. Такий величезний і зелений, фиркає вогнем? 

— Кролику, — Іванка легенько торкнулася мого вушка, — ти чуєш, що каже пан Єдиноріг. — вона показала своє незадоволення тим, що я уточнюю те, що й так пролунало достатньо зрозуміло.

— Вибач, — прошепотів я, — просто хотів знати, що чекати далі. Розумієш, хотілося бути хоч трохи підготовленим, надто швидко все відбувається. Я деколи не встигаю.  

— Так, кролику, з Драконом ніхто не хоче побачити на своєму шляху. — підтримав мене Єдиноріг. Але інакше до зорі вам не дістатися. Він охороняє скелю. 

Мої вуха сумно опустилися в різні боки. Я виглядав невпевненим. Не переляканим — ні. Напевно, я втомився боятися всього і всіх, що відбувалося в цьому лісі. Проте уявляючи зустріч з самим Драконом я навіть представити не міг, що далі буде ще страшніше? Та відповідь прийшла сама по собі — Володарка, яка володіє купою темних сил. 

— Час йде, — нагадала Диво-квітка. — Ви мусите поспішити, за кілька годин почне темніти. А до гори шлях нелегкий і не швидкий. Якщо можливо по дорозі побачите Вітер, передайте йому, — вона зашарілася і замовкла. 

Ми переглянулися з Іванкою: 

— О, Вітер! — згадав я радісно. — Ми про нього і хотіли поговорити з вами, Диво-квітка. — Він, він, — почав я, але не знав, як продовжити. 

— Він вважає себе дуже винним, — додала Іванка. — Якби ви його бачили. Він дуже розкаюється і хоче все виправити. Він не може пробачити собі. А ви вибачили його? 

— Йому немає в чому себе звинувачувати, — тихо сказала Диво-квітка. Вона стала геть сумна. — Якщо зустрінете його знову, передайте, що я його дуже чекаю. Єдиноріг переніс мене на нове місце. Звісно, скоро Володарка дізнається, де я. Тікати мені нікуди, адже через коріння, я прив’язана до місця.

— Але ж ви сюди якось потрапили? — спитав я. — Дерева…

— Володарка ніколи не дасть мені тієї сили, аби я могла рухатися. В той час, як я, як… це сталося. 

— Вітер зламав, — договорив Єдиноріг за квітку. 

— Так, я все одно помирала і Єдиноріг вирішив ризикнути. Він переніс мене сюди. Тут кращий ґрунт і завдяки власній силі зцілювати, я змогла знову ожити. Тож…

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв я її. — коли ми зустрінемося з Вітром, ми йому перекажемо. Тим паче ви навіть не уявляєте, як він хвилюється за вас і відчуває свою провину. 

— Ні! Зовсім, ні! Він не має відчувати провину за те, який він є. Та могутня сила, що всередині нього надто безмежна і він не завжди може нею керувати. Тому так сталося. Його вини немає.

— Не сумнівайтеся, я перевірив її на собі, — згадав я та Іванка знову подивилася на мене тим своїм поглядом, щоб я миттєво припнув язика і додав те, чого від мене всі очікували й з чим в цілому був згоден. — Але, звісно, він не винен в тому, що так вчинив з вами.

— Що ж, сподіваюся ми ще побачимося. — сказала Диво-квітка, — візьміть, — і вона віддала нам ще дві своїх пелюстки. — Прийде час і вони стануть вам у пригоді. 

Іванка обережно підхопила пелюстки й сховала їх до кишені: 

— Не хочеться лишати вас саму, але дійсно, ви праві, маємо йти. 

— Я не сама, весною тут розквітне чудовий сад, он там, — вона вказала позаду себе, — замість криги з неба, поллється водоспад з перлин. На небі щоночі Місяць, заради зорі, яка виходить на небо лише раз на рік, бо вона Різдвяна, створює справжні дива і вони настільки дивовижні, що завмирає все довкола, коли дивишся на небо. — і вона обійняла нас своїми ліанами.

Ми повернулися до Єдинорога, який запропонував супроводити нас. 

— Через відсутність рога, в якому моя сила, я швидко втомлююся, тому далеко від Диво-квітки не відходжу та проведу вас, скільки зможу, шляхом, про який відомо лише мені. Впевнений на ньому ми точно не зустрінемо жодних чудовиськ. 

— Сподіваюся. — цього разу я сказав так тихо, що навіть Іванка не почула моє бурмотіння. 

Ми пішли вперед. Кілька разів ми озирнулися на Диво-квітку, вона махала нам ліанами й посміхалася. Це додало нам з Іванкою впевненості, як і присутність Єдинорога, який не залишив нас, що все буде добре. Ми повільно крокували стежками, які він обирав, повертаючи то туди то сюди в останній момент. Сніг продовжував скрипіти під лапками й від цього звуку мені та Іванці стало трохи веселіше. 

Частина 5

Ми дісталися засніженої гори, з якої найлегше за все — це скотитися вниз, принаймні мені. Іванці, як дівчинці, звісно, складніше подолати цю перепону. Тим паче коли навіть, на перший погляд, нескладно помітити, що сніг надто слизький. Можливо сонце припекло і він почав танути. Хтозна… Я зупинився. Єдиноріг та Іванка теж. 

— Звідси, — і Єдиноріг вказав своїм крилом на високу гору, яка була дуже далеко, але, якщо йти тим шляхом, скотившись з цієї гірки, десь за годинку півтори, ми нарешті дістанемося тієї скелі, яку охороняє Дракон, — вам доведеться йти самим. — він обійняв крилом дівчинку та одним з пір’їнок, що стирчали з нього, торкнувся мого носика. Стало лоскотно і я ледве втримався, щоб не пчихнути й розсміявся. — Будьте обережні. На цьому шляху вас також підстерігатимуть зустрічі з неочікуваними створіннями, але вони не завжди будуть злі й хтозна, може допоможуть вам.