Читати книгу - "Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер"

Запаливши сірника, я розпочав швидко шукати мотузку чи ручку, аби відкрити ці кляті двері. У просвіті світла виднілась мотузка. Забравши пістолет собі у таємний карман, я подякував Крістіану, що тут він не здогадався поставити пастку. Я потягнув за мотузку, паралельно потушивши сірника. Двері відімкнулись. Вийшовши на світ, яким люди називали «Світ Божий», я зрозумів, що Батист і Рокко тут щось шукали, саме сейф їм був потрібний, але знайти його не змогли. І в записках Крістіана також інформації ніде не було. Справа дедалі набирає обертів. Я розумів одне, що саме цей смертоносний дует винний у підриві пів селища та вбивств багатьох людей. Рокко майстерний вбивця, смертоносний психопат та, що саме лячне, він, мабуть, ще кращий мисливиць, аніж я. Те як він зрозумів, що я тут, це не піддається поясненню. І він знав, знав, що я переховуюсь за стіною. А чи взагалі Рокко на прізвисько «Вампір» є людиною?

 Але що точно я почув, що він у агресивній формі звертався до когось, проклинаючи його. Садистом та безумцем хтось Рокко зробив… На відмінну від «Вампіра», Батист, як мені здалось, урівноважений. Він виконував усю роботу від Рокко та Бенса. Про «Скіфа» колись писалось у газеті, що він на відстані в кілометр закритими очима застрелив оленя прямісінько в лоб, ні на сантиметр вище, ні нижче. Точно то це, що рівних у стрільбі йому немає. Цей дует точно міг знищити повністю все місто…

4.

Вийшовши з будинку, спершу я побачив, що Леона тут вже не було, а всі дошки він забив. «Мені точно потрібно попасти у будівлю мерії, але як я це зроблю? Якщо Бенс дізнається, що я тут по справі Крістіана, то мені кінець…Спершу потрібно навідатись до Реймонда,  - подумав я. Мені слід чимскоріш покинути це місце, бо я знаю: Рокко та Батист далеко не відійшли.

Так як на цій вулиці, та й скоріше на районі, магазини спустошені були, щоб розпитати, де знаходиться вулиця Пріксла. У мене було три варіанти: навідатись до садівника Логана, знову йти в корчму або навідатись до місцевого шевця, біля якого перебуває Девлін зі своїм конем. Перший варіант я відкинув, по причині того, що у будь-який момент хтось може побачити з «грифів» мера, як я спілкуюсь із садівником. Його можуть просто вбити. Варіант з корчмою я також відставив: Рокко і Батист можуть бути там. Якщо в тому місці навіть сектанти є, то про двох кіллерів, яких знає все місто, я взагалі мовчу. Залишилось лише прямувати до шевця. Благо його робоче місце розташовувалось біля вулиці, де була вбита Абігейл, недалеко від «Утопії». Я відразу запам’ятав це, коли був на місці злочину, обдивившись весь округ.

Подивившись праворуч від лавки, де знаходився книжковий магазин, я побачив його… Силует. Він знову мене переслідує. Хто він такий? Невже це сектант чи може вбивця, який ймовірно убив Абігейл? Хто б це не був, я зрозумів, що в спокої він мене не залишить. Дякую йому, що хоча б зараз не нападає. Він знову зник, немовби розчепившись на атоми серед вулиць.

«Чудово, що моя дорога до шевця пролягає через інший шлях. Не хотів би я зустрітися з тим силуетом віч-на-віч», - промовив я.

 На пів шляху до місця призначення почав лити сильний дощ. Безхатченки накривались всім чим могли. Їх нікуди не пускали, навіть під поріг крамниць чи інших закладів, щоб вони не намокли. Їхня доля – це померти на вулиці нікому і нічому не потрібними. Біжучи до лавки, щоб сильно не намокнути, мене зупинив один із безпритульників:

-Чоловіче, дай цента і я обіцяю тобі, що ти не помреш цієї ночі.

Його голова була опущена, на ньому, замість одягу, був, здавалося б, мішок, який він порізав, щоб влізти в нього. На голові була солом’яна шляпа, яка вже чуть не розлазилася від дощу. А він сидів нічим не накритий, голою дупою прямо на мокрому тротуарі.

-Так підкинеш цента? Нумо, я вирішую твою долю.

Я його далі ігнорував. Він підняв голову. Зміїні очі. Я вмить побіг звідси, щоб не бути вбитим. Трішки відбігши та повернувши голову, я побачив, як він ховав ножа прямо у мішок. Після цього випадку, вже добігши до шевця, я перевірив пістолет на кількість набоїв на ньому. Магазин пустий, жодної кулі, яка б могла мене вразі чого захистити. «Добре, що я не став грубити, як оказалось, сектанту і швидко втік, бо пістоль мене б не врятував…»

Недалеко від сходів, що вели до дверей робочого місця шевця, виднівся силует коня, великого коня. То був Атлас. Схоже, що Девлін не збрехав, і він тут дійсно недалеко знаходиться.

Піднявшись на другий поверх та постукавши у двері, мені відкрив на вигляд тридцятирічний чоловік, який мав дуже виражені вуса, які спершу попадали у зір. Здається, вони називаються «Вуса Далі». Зеленоокий чоловік, одягнений у чорний жилет, зелену сорочку та чорні штани, важкі штани з льону, які застібалися на ґудзик – гак, та чорні броги.

-Вибачте, чоловіче, ми зараз не працюємо. – звернувся до мене чоловік. – Якщо ви шукаєте притулок, щоб не промокнути, то маєте заплатити мені 10 центів.

-Містере, я знаю Девліна, саме він мені підказав сюди підійти, якщо я його шукатиму.

-Девліна? Це мій батько, де ви з ним вже зустрілися?

-Саме він мене підвіз до готелю вночі.

-Ех, скільки разів я просив його не підвозити його нікого вночі, бо його можуть убити… Занадто добре серце в нього. Що ж заходьте, якщо вам це місце порекомендував мій батько, то будьте тут безкоштовно. Я Олівер, місцевий швець. Якщо вам потрібний новий костюм, то я вам його зроблю, бо я бачу, що ваш вже скоро буде в негоді.

Пройшовши всередину я заговорив до нього

-Дякую, Олівере, якщо мій одяг репне, то я відразу до вас.

-Врахуйте, містере…

-Артуре. – перебив я чоловіка

-Артуре. Одяг на замовлення буде з недешевих. Матеріалу у мене багато немає. За вашу сорочку, куртку, штанці я візьму сім доларів.

-Е, ні, штанці не чіпати, вони щасливі. Тому точно вам прийдеться скинути долари два.

-«Ха-ха», що ж, Артуре, сідайте тут, на кріслі, батько скоро буде. Ви, мабуть, дуже здивувались, коли побачила сліпого візника? Але не бійтесь, мій батько знає це місце краще чим усі мешканці у ньому, та й слух його ніколи не підводить. Він спроможний сам піднятись сюди на другий поверх. Тато пішов кормити Атласа. Коня він дуже любить, я подарував його на батькових п’ятдесят років. З тих пір вони не розлучні, але саме з тих пір тато осліп…