Читати книгу - "Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер"

-Ви не налякані, що у вас зараз немісцевий?

-Так ви немісцевий, дивно, чому ви у цьому страшному місті?

-Олівере, будь ласка, скажіть мені, чому ви не налякані.

-Я не боюсь нікого в цьому місті, навіть головорізів мера. Вони заходять до мене, коли їм потрібно щось з одягу, але це все. Навіть як би вони прийшли до мене з вісточкою від смерті, то я б спокійно відреагував би на це. Навіщо ви тут, Артуре?

-Ваш батько мене знає, він вам ніколи не розповідав? Він знає, що я слідчий, знає моє ім’я, знає, що мене називають мисливцем, і ні разу вам не розповів?

- Ні, після смерті мами, коли мені було двадцять, він став все більше таємничим і майже зі мною не говорить аж по сьогодні. Так ви слідчий? Я зрозумів навіщо ви тут, можете не розповідати. Тільки прошу, як покинете мою майстерню, бережіть себе. У нас на кожному кроці небезпека.

-Постараюсь, містере Олівер, ви також бережіть і себе, і батька.

-Чаю не бажаєте?

-Не відмовлюсь.

Олівер розвернувся та пішов заварювати чай. Я поки оглянув його майстерню. Усі стіни, прилади, столики, диван, кімнати були смарагдового кольору з домішками чорного. Це виглядало вражаюче, неначе я сиджу зараз у одного з найбагатших чоловіків континенту. Його вітальня була невеличкою: два крісла також зеленого кольору, камін з кераміки, столик, на якому стояла попільничка, цукорниця та пачка сигар бренду «Partagas». Поруч з ними на столі лежала записка, але чіпати я її не став. Це зневажливо і грубо зі сторони людини, яка напросилася, щоб перечекати зливу та запитати шлях.

-У мене лише чорний чай бренду «Бо́тіна», ця компанія лише недавно заснувалась, але виготовляє такий смачний напій. Цукор можете взяти ось прямо на столику.

-Дякую вам, Олівере, у мене до вас запитання. Ви ж зустрічалися з Батистом і Рокко, як вони виглядають?

-Артуре, у цьому місті існують чотири вершники апокаліпсису: Батист – війна, Бенс – голод, Вольф – переможець, а Рокко, Артуре, це смерть, при чому смерть у плоті.  Розумієш, слідчий, там ,де ступає нога дуету кілерів, лише смерті. І ці смерті можуть бути малими, наприклад, як вони вбили Джеймі, так і масштабні, коли вони підірвали пів Вальцигу.

Батист, якщо ходить в одиночку, то він завжди приховується. Ти його не побачиш, лише відчуєш, як за тобою хтось спостерігає на відстані аж в цілий кілометр. Він бачив тебе зі своєї гвинтівки, яку він називає «Орел», компанії «Vetterli». Знаєш, Артуре, де він її взяв? Убив минулого шефа поліції та з його вже мертвих рук забрав зброю. Якщо тобі ненароком не пощастить зустріти Батиста, то щоб ти розумів, як він виглядає: 25 річний чоловік, з підборідною бородою, який завжди ходить у чорному, майже як ти, Артуре. На  голові у нього шляпа федора, має Батист сірі очі. Слідчий, у нього темний стиль, як у самої ночі. Носить чорний плащ, під нею чорну сорочку таку як у тебе, та чорні чоботи. Якщо він вдень не є помітним, то я вже мовчу про ніч, Артуре. Завжди будь пильним. І пам’ятай: де б ти не був - Батист за тобою спостерігає. – зупинився та випив ковток чаю, Олівер, та продовжив. – А ось Рокко його протилежність. Знаєш, слідчий, в мене завжди виникає відчуття, що коли Рокко далеко, він все одно нас чує, відчуває наший страх, він змушує нас боятися. «Вампір» дістанеться до тебе, де б ти не ховався: у стіні, під землею, під маминою юбкою, він до тебе добереться! 23 роки цьому нелюду. Уявляєш, усього 23! Найкривавіший дует є ,у цей час, наймолодшим.  Артуре, на його рахунку, вбитих більше ста людей власноруч, а ще скільки катованих або тих кого він залишив без рук або ніг, без зубів, без пальців. Чоловіче, він садист. Жорстокішої людини ти у Вільденбурзі не знайдеш. Бритоголовий чоловік, який мав ніс, як у дзьоб у стерв’ятника, сині очі та шрам на правій стороні, який простягався від брови до губ. Носить Рокко завжди коричневий плащ, білу сорочку, сіро- сині штани та сині чоботи. Ти його легко опізнаєш, бо він ходить по місту в парі з Батистом, в інший час він сидить у мерії. Рідко Рокко з’являється сам у місті. Лише тоді коли, він захоче випити у корчмі, щоб на мить забути старі рани, або якийсь сектант перейшов йому дорогу. Жертв йому приводить Батист або він сам їх до Рокко  відводить. А далі ти вже сам знаєш, Артуре.

-Чому ж ви не боїтесь жити у такому місті? Ви не боїтесь померти?

-Як я вже казав, Артуре, смерті я не боюсь.

-Олівере, я навіть не знаю, що сказати… Я був на волосині від смерті, я знаю, що це за страх, коли ти загнаний у клітку і тебе ось – ось вб’ють. А тут сидите ви і кажете, що смерть ви приймете спокійно.

- Що є життя, як не очікування смерті, Артуре?

- Життя – це проміжок від світла до темряви, Олівере. При світлі ми народжуємось, при темряві - помираємо. Але разом з тим наший життєвий шлях настільки різноманітний, що у деяких моментах ти смерть не очікуєш, ти насолоджуєшся сьогоднішнім.

-Ти правий, слідчий, але життя – це не про Вільденбург. Розумієш, ми тут у пастці, поза містом нас ніхто бачити не хоче. Тому люди тут чекають смерть як найбажаніший подарунок на своє день народження. Волоцюги, які тобі ще зустрінуться, вони живуть з думкою: «Коли мене уб’є сектант або Батист?». Ти можеш насолоджуватися сьогоднішнім у найскрутніший для тебе час, але завтра тебе заріжуть десь біля корчми або викрадуть твій гаманець з останніми грошима, і ти приєднаєшся до тих безхатченків, які мріють про смерть. Немає тут життя, Артуре…

-Тоді б чому вам не виїхати? Вас, як елітного шевця, будуть раді бачити навіть у Кемніці чи Лювенті.

-Артуре, я тут народився, тут виріс та тут і помру. Мені доводиться бути тут у ролі гриба. З однією відмінністю, що я приглядаю за своїм старим, а він то точно звідси нікуди. Мій батько Девлін всі шістдесят років живе тут. Тут він вперше покохав, тут, у Вільденбурзі, він зрозумів, що місця кращого для життя не знайде. Як же мій батько помиляється, Артуре. Але зрозумій одне, що коли батька катував Рокко, то мій старий все одно продовжував тут жити і любити Вільденбург. Він завжди казав, що паршиві люди ніколи не зіпсують справжню цінність та красу міста, а найголовніше – це те що вони ніколи не змінять історію. Ці нелюди можуть розкрадати, руйнувати все, але історія колись величного Вільденбургу не зникне. Саме історія дає нам змогу знати, як місто процвітало, та як воно руйнувалось. Ти ж знав, Артуре, що колись Вільденбург займав перше місце по туризму та економіці? Церква, що стоїть зараз занедбана, колись мала грандіозне значення. Бо саме тут хрестили короля, що об’єднав увесь континент. Тут побувало стільки людей, не те що зараз… Артуре, історія є вічною.