Читати книгу - "Щоденник туриста або Кільцева по Європі, Yu Lee"

Прийшовши нарешті до призначеного місця, ми зрозуміли, що у нас ще є година, а їсти і в туалет дуже хотілося (мені тільки друге), і ми вирішили піти у бік Бульвара Капуцинок у пошуках необхідного. 

Знову ж таки ми вдалися до допомоги місцевих, з пошуками ресторанів швидкого харчування, адже у них завжди є безкоштовні туалети і можна швидко поїсти, адже французи дуже повільні в цьому плані, і в звичайному ресторані, нам замовлення доведеться чекати близько півтори години, а такої розкоші, як час, у нас уже немає.

Виявилося, що на цій вулиці подібних закладів немає, тільки старбакс, але до нього далеко тупотіти. І тут ми згадали про те, що нам розповідала екскурсовод, ще в перші хвилини перебування у цьому місті. 

У Парижі існують безкоштовні туалети, це великі кабіни, куди може спокійно поміститися десять людей. Відкриваєш, заходиш і у тебе на все є двадцять хвилин, і автоматично двері відчиняються (як то кажуть, якщо не встиг, твої проблеми) після чого він закривається і пару хвилин очищається, і лише після цього заходить наступний відвідувач. Але в нас не було стільки часу, тому зайшли вдвох (адже ми дівчата, чим ми можемо один одного здивувати?) і впоралися набагато швидше відведеного часу. Вета сказала, що навіть їсти перехотіла від полегшення, ну а мені й не хотілося, тому з почуттям легкості пішли назад на площу, вже не намагаючись знайти щось їстівне.

Ідучи бульваром, ми зустріли місцевого араба, він кудись поспішав але все одно заговорив з нами, спитав звідки ми і тому подібне. Відповідала звичайно ж я, тому що моя супутниця з англійською не дуже товаришує. Коли я сказала що ми з України, він почала говорити, що любить нашу країну, в ній красиві дівчата, топ моделі, а потім він сказав, що ще знає «Шувшинка».  Я чесно зовсім не зрозуміла про що мова, може він про їжу говорив, ботя провела аналогію до Шинки. Але ще раз перепитала, і коли він заговорив про футбол, я зрозуміла, що він мав на увазі Шевченка.  Я сміялася довго, адже вперше чула, щоб так обізвали знаменитого футболіста.

Потім цей чоловік зник так само швидко, як і з'явився. 

Зупинившись щоб сфотографуватися біля будівлі з безліччю колон (не пам'ятаю як називається ця споруда) коли я фотографувала Вету помітила бічним зором, що хтось став поряд, обернувшись, виявила все того ж араба, який уважно спостерігав за моєю роботою, а потім він взагалі попросив фото зі мною на свій телефон. Для мене подібне було кумедним, і я нічого не мала проти. Люди цієї національності мене трохи насторожують, тому що часто переслідують мене і коли він отримав своє фото і зайнявся своїми справами, я з полегшенням зітхнула. 

На площі були кіоски з сувенірами, і нарешті я купила перший магніт за подорож, та олівець з Ейфелевою вежею (я колекціоную олівці). До речі, у цьому кіоску молодий хлопець, який продав мені все це багатство, так само виявив багатозначну симпатію до мене. Віддаючи мою покупку, він затримав мою руку у своїй (як у мильних романах) і так багатозначно подивився, з посмішкою, що мене аж пересмикнуло але точно не від радості, це було якось не дуже приємно.

Зустрівшись з усією групою, ми нарешті поїхали до автобуса користуючись послугами Паризького метрополітену, і тепер нам потрібно було подолати відстань в тисяча двісті сімдесят кілометрів на шляху до Мадрида. 

Ми подивилися два дуже цікаві фільми, один з яких я давно хотіла глянути «Коко Шанель», а другий це «Божевільне весілля», французька комедія, де в сім'ї було чотири дочки, три з яких вийшли заміж за араба, єврея та китайця, і одна надія була на останню дочку. Цей фільм також пораджу батькам подивитися, дуже веселий, у нас весь автобус сміявся, хто не спав.

Коли на вулиці було зовсім темно, почалася справжня буря, сильний вітер, злива та гроза тримали у напрузі весь автобус, (можна сказати, що молилися всі хто не спав у цей момент) я навіть пристебнулася ременем безпеки, бо двірники не встигали працювати щоб покращити обзор на дорогу нашим водіям. На щастя ми пережили це благополучно. 

Після такого стресу автобус спить, що і мені слід було зробити, адже я вже приготувалася. Подушка рогалик на шиї, у вухах улюблена музика (все краще хропіння який виходив від чоловіка, що сидить за мною) і звичайно ж маска єнотик на очі щоб не бачити того всього безладу. 

До речі, розповім трохи про тих, хто оточує мене протягом усього туру. Ми ще не особливо спілкувалися з кимось, тому імен не знаю (але це навіть на краще зараз).

За мною сиділи чоловік та дружина, вони в цьому турі планують відвідати сина, який живе та працює у Мадриді. Сам чоловік сердечник, тому вони скаржилися на те, що у цього туру дуже шалений ритм і їм доводиться фізично  складно.

Ще є три веселі жінки, які мені симпатичні, вони, чи то сестри, чи то працюють разом, ще не з'ясувала.

Сидять так само як і ми з Ветою один за одним тільки через прохід від нас (ми так би мовити авангард цього автобуса), але так само є ще попереду жінка більш зрілих років, її подруга до речі, сидить в кінці автобуса.

У нашому автобусі так само було три пари молодого подружжя. Одні постійно ходили одягнені так, ніби тенісом займаються, ще була цікава пара, дівчина мила і симпатична, але хлопець… горбатився і постійно ходив за нею (як маніяк, він навіть лякав іноді), Вета його за очі Вініпухом назвала, адже він чимось нагадував ведмедя, а сьогодні ми ще дізналися, що його Мишко звуть (ось так збіг). Ще була парочка зовсім звичайних молодят, веселі та цікаві.  Була ще старша пара, вони високі і взагалі з ними мало хто говорив, вони якось постійно самі по собі.  Так само були одинаки, які в тур їхали одні, це жінка з рудим волоссям та її сусідка по кімнаті.