Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

— Вам скучно? — запитав Василь.

— Не дивуйтесь. Мені...

— Ви ж завжди в товаристві...

— Ах, не завжди, не завжди... Тільки інколи. Правда, я читаю. Тепер маю, наприклад, Мериме. Мене цікавить цей філігранний поет, себто філігранний в розумінню вияву думки... А перед тим я читала “Обрив”. Прекрасна річ... Буйна, розмашна, соковита. Чи подобається вам Гончаров?

— Подобається.

— Мені також. Ах, мені дуже буде цікаво поговорити з вами про деякі справи. Але не зараз, після... Пізніше...

— З приємністю, — буркнув Василь.

Перейшли на поезію, згадали новий журнал, що вийшов у Празі. Настя дістала його у просвітянській книгарні від Клавдія.

Їй там подобається один поет та один роман. Невеличкий, наївний, але щирий. Чується в тому правдивість. Настя любить справжність. Хай то буде і не дуже щось претензійне, але головне правдиве і справжнє... Справжнє... Не підробка чуття. Вона ненавидить штучність у почуттях, власне, тієї делікатної і головної ділянки людської цілости. Тому їй якраз подобаються такі великі, безпосередні художні твори, як “Обрив”.

— Чому, власне, люди не хочуть бути безпосередніми в своїх діяннях? Я цього не розумію, — казала вона.

— Інколи цього не можна досягнути, — зауважує Василь.

— Чому?

— Я думаю... Не знаю... Можливо, за браком великої душі...

— Власне, — твердо сказала Настя. — Як приємно, що ви це сказали.

Василь сам вдоволений, що у нього вистачило стільки мудрости висловитись саме так. Нічого. Все буде гаразд. Але надходить вечір. Хлопці мусять вертатись. Настя висловлює бажання їх провести.

Вийшли. Настя сказала, що навпростець через гори значно ближче, ніж навкруги біля станції. Пішли навпрост... Минули зруб, гречану стерню, кіз вже немає, з заходу повіває вітрець. Сонце майже зайшло, і тільки невелика вогненна коцюба догоряла далеко на обрії. Широкою долиною ріки Ікви, мов простір моря, стелилась мати-земля під самі ноги молодих людей. Всі стояли на гладкому пісковому камені і мовчки дивились на ті барвисті, розлогі краєвиди. Вітер похитував Настину спідницю, торкав і ворушив її ясне волосся. Кілька жовтих сухих листків летіло знизу догори, щоб потім впасти під заломаною білою брилою вапняку. Далеко долиною біг до станції маленький потяг, залишаючи за собою чорну смугу диму.

Настя, Валя та Василь стояли і не хотіли йти далі. Сонце впало і згасло. На небозводі мерехкотіли заобрійні промені, обличчя його гарячкове, баранкові хмаринки лоскотливо маячіли в райдужних барвах, потяг надривно свистав, дим його перекидався збоку на бік, знизу з вітром долітав запах свіжо-печеного житнього хліба.

Того самого вечора Василь Шеремета вписав до свого щоденника: “Вперше ближче пізнав Н. М. Тішуся!” Потім деякий час непорушно лежав горілиць на своїй постелі...

ДОЩІ

Вривається осінь. Та справжня, гнила, розкисла. Небо замурзане болотом, земля мокне і кваситься, мов огірок.

Євген Лискевич нудиться, мов проклятий. Приходить зо школи; всі кудись ідуть, а він бере в руки Лєскова, лягає горілиць на своїй твердій канапі і читає.

Але це не значить, що Євген Лискевич не має кращих намірів, як тільки читати Лєскова. Має, і не одно. Тільки ті кляті Валя та Ігор ніяк ще його не визнають за гідного уваги, дарма, що він курить не гірше від них, а щодо горілки, то він може їх переконати, що вони дуже помиляються. Він може пити не гірше від них, — хай тільки візьмуть його до Хмелюка.

Дарма! Ігор Круп заявив цілком виразно: — Не можна хлопчика розпоювати! — Хлопчика! Якого тут хлопчика? Євген цього Ігорові ніколи не подарує. Це вимагає кривавої помсти. Колись так і буде...

Не ліпший і Василь. Цей знов же надто “ідейний”. Кудись іде, щось робить, все таємничо, все поважно. Завзятющі, затяжні дискусії. Ні! Євген Лискевич рішуче не може видержати такого товариства. І що це таке? Змова чи що?

І коли до всього додати його справжній стан, його соромливість, непевність, то воно таки трохи образливо.

З цього скрутного становища визволяє його дещо Надя Волобуєва. Це дебела, міцно збудована з товстими устами та литками дівка, дочка лікаря Волобуєва, яка інколи приходить до Мані Цимбал. Євген тоді оживає. Це чи не єдина на планеті жінка, якої Євген не соромиться. І він вивживає цю винятковість з жорстокою послідовністю. Варто тільки рипнути фіртці, варто Євгенові кинути оком через вікно і побачити Волобуєву, як він миттю вилітає з кімнати, біжить назустріч своїй жертві, хапає її поспішно в обійми і притискає до ґанку.

— Пшол! — кричить Надя.

Вона неймовірно соромиться, дуже боїться. В її очах з’являються сльози.

— Геть, — кричить вона. — Нахаба! Женя! Іди геть.

Але Женя не думає нікуди йти. Він мне її, ломить і тільки якась нагода визволяє дівчину; тоді вона виривається, біжить на спотикача сходами і перелякано б’ється до дверей Маніної кімнати.

Розчервонілий, розхвильований Євген регочеться на ціле горло. Він ще підбіжить, бувало, під самі двері до дівчат і крикне: “Лови її!”

Без цього життя було б нецікаве. Ввечері падає дощ, горить нафтова лямпа, на столі лежать підручники, Іванов, Лєсгафт, коментарі Овідія... Пара книжок замішані до цієї колекції, а між ними поганий переклад “Так говорив Заратустра”. Вітер свистить за вікном, і краплі дощу тарабанять у шиби. Електрична жарівка освітлює надворі два молоді клени, що нашвидко збувають своє листя.

Для учнів це жорстокі дні. Передовсім, що тяжко приїхати з дому. Тоді вибувають продукти і гроші. Все то йде, тікає, горить, а їсти хочеться, а грошей треба, і ніхто ніде в цілому світі не розуміє цих скрутних обставин.

Господиня в той час нагадує якусь Ксантипу. З довгим, гострим, осідланим в окуляри носом, вона кожного ранку, в полудень і ввечері входить і те саме повторює: — Щось довго не приїжджають ваші “папа”... Громе ясний! Хлопці і самі знають, що довго. Нащо тут ті нікчемні натяки. Одного разу вона каже: — А знаєте? Немає вже хліба... І сахару... І сахарини немає...

Хлопці беруть це до відома, лягають мовчки, загортаються у свої тонкі ковдерки і сплять. До речі, вони цим ані трохи не переймаються. Дасть Бог день, дасть і “пищу”...

На другий день встається не охоче, бо до свідомости доходить факт, що все-таки хліба нема, сахарини нема... Нема! А надворі ллє. Годинник за стіною б’є сьому, двері відчиняються і входить господиня. Приносить жовтий, прозорий чай у шклянках