BooksUkraine.com » Сучасна проза » Юність Василя Шеремети 📚 - Українською

Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

150
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Юність Василя Шеремети" автора Улас Олексійович Самчук. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 101
Перейти на сторінку:
і свій свіжий, чорний хліб... — Вставайте, вставайте! Пора до школи...

Встають, миються, п’ють гіркий чай, їдять свіжий хліб, надягають тонкі плащики, зводять ковніри і виходять під дощ.

Не йдуть, а біжать. Під ногами хльостко, бризкає вода. В черевиках дедалі вогкість збільшується. Біжать попід мури ліцейського саду, де крякають ворони і кав’ють галки. Все навкруги в тумані. З вивіски пекарні Шнайдера барвисто і привабливо посміхаються гори булок, калачів та солодких тістечок. Маляр поробив їх ніби живими. Вони готові зірватися і скочити просто в рот.

Директорська вулиця, нерівний хідник, трапляються люди під парасолями. Добігають до школи і дивуються, що на дворі тиша, скрізь порожньо. Виходить сторож Павло з мітлою, щоб відмести воду, що затікає до сутеренів, бачить обох героїв і прорікає: — Ге-ге, козаки! Вже йдуть занятія!

— А, у нас Варвара Сергіївна! — виривається в обох та сама згадка. Зупинилися. Стій! Треба розважити.

А Павло добавляє:

— У вас, здається, директорова... Ге-ге!..

Цього цілком вистачає. Варвара Сергіївна... Вона, напевно, пішле їх на розмову до директора... А що? А як? А чому? Ні. Це вже краще піти та захворіти одразу та виманити у Волобуєва якесь свідоцтво, ніж всі ті запити. І хлопці на цьому стають — вертатись. Нічого іншого не залишається. Ідуть. Дощ ллє та ллє, в черевиках уже мокро, на плечах також. У парку так само крячуть ворони.

І невже вони прийшли останніми?

— Як це так сталося, Василю? — питає Євген.

— Як... Спізнились та й усе, — майже сердито відповідає Василь.

Ні. Вони ще не останні. Проти гімназії Алєксиної зустріли ще двох. Це дівчата з четвертої кляси Кира і Мира. Нерозлучні близнята. Перша чорна, друга біла, перша в червоному беретику, друга в білому. Хлопці сміються. У них появляється своя учнівська химера.

— Пізно, пізно! — кидає зловтішно Євген так, ніби це не він, а тільки вони спізнилися.

Дівчата зупиняються.

— Направду пізно? — питає сміливіша Мира.

— Направду! Кругом і марш, як не хочете мати розмов з директором...

Всі стоять. Дівчата з парасолями і в кальошах. Це щось інше... їм не тече бодай за комір...

— Хто у нас на другу лекцію? — питає Кира Миру.

— То ж Варвара Сергіївна, — відповідає Мира.

Вертаються. Ні, вони не йдуть... Варвара Сергіївна... І як це так сталося?

Всі йдуть нерішуче. Всі мовчать. Ніхто не має потрібних слів для такого моменту. Не доходячи до окружного суду, дівчата раптом зупиняються.

— Полька! — шепче одна з них.

Так. Перед собою у віддалі пари десятків кроків бачать учительку польської мови. Вона в окулярах, можливо, не зовсім добре бачить, але вона наближається. Завтра всі будуть знати, і знов, що, а як, а чому... Конче треба рятувати становище. Ліворуч вузький провулок, “суточки”. Хоробрі підприємці без єдиного слова зникають в їх глибині. Добігли до місця, де їх, без сумніву, не помітить жодне вихователеве око. Стоять і чекають. Хлопці мокнуть, але не показують, що це якось на них впливає. Першою відважилась Мира. Вона запропонувала Євгенові краєчок своєї парасолі. За нею пішла Кира, і обидва лицарі ощасливлені подвійно: захоронитись від дощу та побути разом з тими, про яких могли тільки мріяти у найкращих хвилинах свого існування на плянеті. Євгенчик просто розпливався, і здавалось, що коли такий стан потриває, він обернеться у шматок топленого воску. Це було не щастя, а нахабство. Він стоїть і не дихає...

Василь щораз стає хоробріший. Він, правда, мало використовує ласку своєї дами, її парасоля накриває його якраз стільки, щоб цілий потік води міг зливатися йому на половину голови, на ніс та за ковнір. Але це дрібниці порівняно до того, що він переживає... Падають окремі слова... їх небагато, і сказати, що це розмова, тяжко. Головна тема — Варвара Сергіївна. Бідна! їй довелося дещо дістати від цієї чвірки. Всі погоджуються, що методи її поводження — голе канібальство.

Але це не триває вічність. Загроза минула, полька пройшла, втікачі виходять із свого сховища... Ось вони вже йдуть униз по Директорській, так трошки ніби парами, делікатно і обережно. На Широкій без ніяких зобов’язань чи обіцянок розходяться. “Бо що як хтось побачить”...

Євген на шпилю свого щастя. Мира! Боже, Мира! Вона вже, без сумніву, “його”. Він уже в уяві ходить з нею до монастиря, запрошує її до кіна, за місто, на Бону і хтозна-куди. Він уже весь в її полоні, і Василь примушений вислухати все, що стосується Мири...

У Василя також піднесений настрій. У нього виникає геніальна думка. Він же пригадав, що Фройко, торговець пашнею, має для нього кредит. Сам батько дозволив. Це всього півтора кілометри ходи, і вони багачі. Незважаючи на дощ, вони негайно беруться реалізувати намір. Розшукують Фройка, зводять з ним змагання і дістають купу марок. Вертаючись назад, у них виникає друга, не менш геніальна, затія. Це вже Євген.

— А що, коли б ми отак зайшли до Повольного, — каже він досить обережно. Від несподіванки Василь не може передихнути.

— А справді! Ходімо!

За двадцять хвилин вони вже сидять у кав’ярні Повольного. З їхньої одежі стікає на поміст безліч струмків, а плащики їхні скромно висять на вішалці, і під ними швидко утворюються невеличкі озера... Але в кав’ярні тепло, сухо... На стінах плякати, що закликають подорожувати до Канади, панночка в білому фартушку подає каву, цукор, тістечка. Треба бачити Василя та Євгена. Яка це шалена байдужість. Що їм такі ось кремові тістечка, що їм ця ціла останова. Ця їхня великість може імпонувати хоч самому повітовому старості. Єдине, що їх дещо в’яже — їхнє взуття. Воно брудне і розквашене, але і з цим дають собі раду. Вони ховають його якнайдалі під стілець... І це цілком зрозуміло.

Але що це?.. Двері кав’ярні відчиняються, і з-під парасолі вилазить... Хлопці німіють, їх очі готові вискочити з очниць. Сидять непорушно, мов ман’яки. Перед ними у всій своїй красі стоїть шановний латиніст Річицький... О, небо! Це ж для Річицького золотий скарб. Як старанно, докладно виложить він все це перед директором і то напевно відразу, можливо, ще сьогодні, і піде крутитись каруселя. Василь та Євген поволі встають. Перед ними стоїть Річицький. Вода з нього тече, мов з розсохлої бочки, на помості від кальошів сліди.

— А ви чому не в клясі? — запинаючись, натягаючи підборіддя, каже шановний виховник.

— Я... Ми... Я дуже промок і

1 ... 15 16 17 ... 101
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юність Василя Шеремети», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Юність Василя Шеремети"