Читати книгу - "Дух життя, Кіра Найт"

Вулиці зараз здаються ще більш непривітними, ніж зазвичай. Ніби навіть повітря налаштувалось проти мене. Я швидко вдягла капюшон і натягнула маску на обличчя, низько нахивши голову і намагаючись злитися з натовпом. Кілька годин пошуків дали результат — за допомогою кількох дзвінків та підкупу випадкових свідків я дізналась, де знаходяться викрадачі.

Старий склад на околиці Гавани. Місце ідеальне для брудної роботи — забуте, безлюдне, з тріщинами на стінах, які ніби ввібрали в себе запах страху й відчаю. Зараз ці стіни стануть свідками моєї поразки проти власних принципів.. 

Я підійшла ближче до складу, тримаючись в тіні. Старі металеві дверцята були прочинені і звідти долинали голоси. Їх троє, як і на вокзалі... У всіх грубі голоси, лайливі слова, жодної турботи чи обережності. Вони точно не чекали, що я знайду їх так швидко.

Я зробила глибокий вдих, обмацуючи ніж в кишені — єдина моя зброя, яку вдалось надибати.

"Якщо ти відмовишся, я знайду тебе." - пролунали в голові слова Замовника, і я міцніше стисла ніж в кишені.

Я повинна діяти... Різко й без вагань.  Проте з кожним кроком всередину моє серце калатало все сильніше, а уява малювала жахливі сцени можливих наслідків.

Перший з чоловіків стоїть спиною до мене. Не даючи йому й шансу зрозуміти, що сталося, я завдала сильний удар кулоком по потилиці, і він впав. Інші двоє здивовано обернулися і втупились в мене поглядом.

— У нас гостя.. — хмивкнув один з них, високий, зробивши крок уперед, намагаючись виглядати впевненим. Проте я побачила сумнів в його очах.

Другий — кремезний, із слідами татуювань на руках — витягнув пістолет. Серце закалатало ще сильніше. Час ніби сповільнився. Я різко дістала ніж, проте за мить його вибили з моєї руки, а я сама інстинктивно ухилилась від захвату. Схопивши з підлоги залізну трубу, я кинула її прямо в руку одного з нападників. Пістолет випав, і я кинулась вперед.

Коли все закінчилось, двоє лежали на підлозі, стогнучи від болю, а третій досі без свідомості. Я зупинилась, вдихаючи повітря через зуби, і уважно дивилась на них.

Моє завдання було чітким: вбити свідків. Замовник наголосив, що це не обговорюється. Але тепер, коли я стояла перед ними, думки переповнювали голову.

— Де пакунок та гроші, які ви забрали? - я зупинилась перед кремезним чоловіком, який тримався за поранену руку. 

Він тільки підняв на мене злі очі, але зважив на пістолет в моїй руці і залишився сидіти. 

— Де, бляха, пакунок, я питаю?! - ледь не прогарчала я, схопивши його за комір і притягнувши до себе. 

Другий нападник, який досі був у свідомості, сіпнувся в нашу сторону, але я миттєво направила на нього пістолет. За мить браслет на моїй руці, який я місяцями не могла здерти, ожив. Змією він перетік мені в долоню і трансформувався в кинжал, який миттю притиснувся до шиї чоловіка.

Чоловік довго дивився мені у вічі, ніби не зважаючи на кинжал біля горла, а мені вже почало здаватись, що навіть він чує стук мого серця. Через якийсь час він все ж кивнув на стіл у кутку. Щойно я відпустила чоловіка - він знову впав на підлогу і зашипів від болю. В його руці щось блиснуло, але він поспішив це сховати. 

— Що це? - зацікавлено спитала я і грубо посунула чоловіка, відбираючи те, що він так активно ховав. - Хм.. Гаманець? - я здійняла брову. - Мені потрібні тільки мої гроші, які ви викрали. Вас я обкрадати не збираюсь… - тільки й встигла промовити я, перед тим як мої пальці автоматично відкрили застібку на гаманці і я його розкрила. 

Пиздець. Я в ще більшому лайні, ніж могла собі уявити. 

З шкіряного гаманця на мене дивився блискучий поліцейський жетон, поряд з яким вкладено посвідчення. Офіцер Геміа. 

— Мене що, бляха, зурочили?! - пробурмотіла я. - Ти коп? 

— Ми не збиралися тебе чіпати, — пробурмотів він. — Наше завдання — твій бос.

Мій мозок гарячково працював. Поліція. Вони працюють проти нього. Але це не змінює факту, що якщо я не поверну пакунок, мій замовник знайде мене і зробить те, що обіцяв.

Я рушила до столу, не зводячи з них очей. Швидко відкривши рюкзак — всередині я знайшла гроші і пакунок. Перевіривши все, я закинула рюкзак на плече і знову обернулась на копів, які досі відходили після бійки. 

— Мені дали вибір. - почала я. - Або я вб’ю  вас, або помру сама. - промовила я і спіймала на собі дві пари злих і наляканих поглядів. - Проте я маю кращу ідею.. 

Вибігши зі складу, я зникла в темряві вулиць, тримаючи рюкзак близько до себе. На вулиці мої ноги несли мене автоматично, але думки не відпускали. Що це за браслет?! Він перетік назад мені на передпліччя одразу, як я відійшла від копа. Що це взагалі таке?! 

А ще я не виконала наказ. Замовник цьому не зрадіє… Але чи могла я зробити це? Чи змогла б я вбити людей, навіть не враховуючи їх становища і посад?

Проте в мене вже є план.