Читати книгу - "Гра престолів"

А Нед цього хотів найменше на світі.

— Ваша світлосте,— мовив він,— я не гідний такої нагороди.

Роберт добродушно-нетерпляче посміхнувся.

— Якби я хотів тебе нагородити, то відправив би у відставку. А я вирішив передати тобі управління королівством і командування військом, у той час як сам я їстиму й питиму й заганятиму себе передчасно в могилу,— поплескав він себе по череву й розтягнувся в посмішці.— Знаєш приказку про короля та його правицю?

Нед приказку знав.

— Король мріє,— сказав він,— а правиця втілює.

— Колись у мене була коханка з рибачих, то вона казала, що простолюд має кращу приказку: король п’є вино, а правиця виносить гівно.

Закинувши голову, король голосно розреготався. У темряві покотилася луна, і здалося, що всі мерці Вічнозиму навколо втупилися в них холодними несхвальними поглядами.

Нарешті сміх почав стихати й урвався. Нед і досі стояв на одному коліні, звівши очі.

— Чорт забирай, Неде,— поскаржився король,— міг би бодай підтримати мене усмішкою.

— Яку нас кажуть: взимку тут стає так холодно, що сміх замерзає в горлі й душить людину на смерть,— рівним голосом озвався Нед.— Може, тому в Старків немає почуття гумору.

— Їдьмо зі мною на південь, і я навчу тебе знову сміятися,— пообіцяв король.— Ти допоміг мені завоювати цей клятий престол, тож допоможи втримати. Нам судилося правити разом. Якби Ліанна не померла, ми б стали братами, об’єднані не тільки дружніми узами, а й кревним зв’язком. Та й зараз не пізно! У мене син. У тебе дочка. Мій Джоф і твоя Санса об’єднають два доми, як могли колись об’єднати ми з Ліанною.

А оця пропозиція таки здивувала Неда.

— Сансі всього одинадцять років.

— Для заручин цього досить,— нетерпляче відмахнувся Роберт.— А зі шлюбом можна кілька років почекати,— усміхнувся король.— А тепер підводься й погоджуйся, чорти б тебе взяли.

— Це для мене найбільше задоволення, ваша світлосте,— відгукнувся Нед. І, повагавшись, додав: — Така подвійна честь заскочила мене зненацька. Дасте мені час подумати? Маю повідомити дружину...

— Так, так, певна річ, розкажи Кетлін, переспи з цим ніч, якщо вже так тобі треба,— король простягнув долоню, ухопив Неда за руку й різко підняв на ноги.— Тільки не надто зволікай. Я не з терплячих.

На якусь мить Неда переповнило жахливе передчуття біди. Його місце було тут, на півночі. Поглянувши на кам’яні постаті навколо, він глибоко вдихнув прохолодну тишу крипти, відчуваючи на собі очі мертвих. Усі вони слухають, він був певен. А зима на підході.

Джон

Іноді — нечасто, та все ж таки — Джон Сноу навіть радів, що він байстрюк. І зараз, наповнюючи черговий кубок вином з карафи, яка пропливала повз, він подумав, що то саме такий випадок.

Усівшись на своє місце на лавці серед шляхетної молоді, він зробив ковток. Рот наповнив солодкий фруктовий присмак літнього вина, викликаючи усмішку.

Повітря у великій залі Вічнозиму було імлисте від диму й насичене запахами смаженини та свіжоспеченого хліба. Сірі стіни були задрапіровані прапорами. Білими, золотими, малиновими: тут були і деривовк дому Старків, і увінчаний короною олень дому Баратеонів, і лев дому Ланістерів. Акомпануючи собі на арфі, співець виконував баладу, але в цьому кінці зали його голос заледве чувся — його заглушувало ревіння вогню, брязкіт олов’яних тарілок і кубків, стишений гул сотні п’яних розмов.

Четверту годину вже тривав вітальний бенкет на честь короля. Джонові брати й сестри сиділи разом з королівськими дітьми трохи нижче підвищення, на якому лорд і леді Старки частували короля з королевою. На честь такої події лорд-батько, понад усякий сумнів, дозволив дітям випити по келиху вина, але не більше. А от тут, на дальніх лавках, ніхто не міг завадити Джонові пити стільки, скільки йому заманеться.

А як виявилося на радість юнаків, які сиділи навколо нього й хрипко підбадьорювали його щоразу, як він наливав собі чергову склянку, випити він міг стільки ж, скільки дорослий чоловік. Йому подобалася їхня компанія, подобалися історії, якими вони ділилися,— оповідки про битви, любовні пригоди й полювання. Він навіть не сумнівався: в цьому товаристві набагато веселіше, ніж у товаристві королівських нащадків. Джон утамував свою цікавість щодо гостей ще тоді, як вони тільки-но увійшли. Процесія пройшла за крок від лавки, на яку всадовили Джона, тож він добре роздивився усіх.

Першим ішов його лорд-батько, ведучи королеву. Вона справді виявилася вродливою, як про неї й казали. У довгому золотому волоссі сяяла всипана коштовними камінцями корона — смарагди ідеально пасували до зелених очей. Допомігши королеві піднятися сходами на підвищення, батько провів її до крісла, але вона й не вдостоїла його поглядом. Навіть чотирнадцятирічний Джон добре бачив, що ховається за її посмішкою.

За ними йшов сам король Роберт, ведучи попід руку леді Старк. Джона король страшенно розчарував. Батько часто розповідав про нього — про незрівнянного Роберта Баратеона, демона Тризуба, найзапеклішого вояка держави, велета серед вінценосних. А Джон побачив просто тлустого чоловіка, який прів у своїх шовках, а з-під бороди в нього блищала червона пика. Ішов він, як п’яний.

За ними простували діти. Першим ступав трирічний Рикон, який силкувався з гідністю подолати таку довгу віддаль. Побачивши Джона, він радо зупинився привітатися, тож довелося підштовхнути його вперед. Зразу за ним був Роб, убраний у кольори Старків: у сіру вовну, облямовану білим. Він за руку вів королівну Мірселлу, тоненьку дівчинку, якій незабаром мало виповнитися вісім, з цілим каскадом золотавих кучерів попід оздобленою коштовними камінцями сіточкою. Джон зауважив, як сором’язливо поглядала вона на Роба, коли вони проходили поміж столів, як боязко йому всміхалася, і вирішив, що вона якась прісна. Але Роб геть не розумів, яка вона дурненька, натомість сам розплився в усмішці, як дурень.

Джонові сестри-зведенючки супроводжували королевичів. Арія йшла в парі з пухкеньким юним Томеном, чиє біляве волосся було таким самим довгим, як і в неї. На два роки старша за неї Санса вела королевича-наступника — Джофрі Баратеона. Дванадцятирічний королевич був молодший і за Джона, і за Роба, однак — і це обурило Джона — вищий за них обох. У королевича Джофрі було таке саме