Читати книгу - "У темряві серця, Марина Вітер"

       Серце Олівії пропустило удар, коли вона побачила жінку поруч з Анрі. Її постава — горда, витончена, очі — ті самі, про які розповідав Арман. Нансі була жива і виглядала так, ніби ніколи не зникала.

— Це неможливо… — прошепотіла Олівія.

— Але це правда, — глухо промовив Арман. — Вона завжди вміла повертатися з небуття.

      Анрі зробив крок уперед його обличчя було немов камінь.

— Ти здивований, брате? Ти думав, що минуле можна поховати? Що вона загинула через мене? О, ні, вона все таки жива і весь це час була зі мною.

— Чому?.. — Арман звернувся до Нансі, голос його затремтів, хоч він і не збирався це показувати. — Чому ти не дала мені знати? Я шукав тебе… Я…

— А ти би що? Повернувся до мене? — голос її був спокійний, холодний. — Ти ж сам вибрав шлях. Ти зрадив не тільки Анрі. Ти зрадив мене, коли пішов, не озирнувшись.

— Я пішов, бо думав, що ти загинула.

— І повірив у це так легко? — В її очах — гіркота. — А тепер дивись: нова жінка, нове життя… А я лише тінь? Ні, Армане, Я — реальність і я тут не для помсти, а для істини.

       Олівія зробила крок вперед.

— Скажи мені правду. Чому ви тут? Що вам потрібно?

       Анрі посміхнувся — майже ласкаво.

— Ми не хочемо вбивати вас, але ми хочемо, щоб Арман знову став тим, ким був з нами вті часи, щоб разом закінчити те, що почалося багато років тому.

— Інакше? — запитала вона, стискаючи кулак.

— Інакше… — він дістав маленький пакунок і кинув їй. Коли вона відкрила його, зойкнула, всередині був дитячий браслет, той самий, що носила Елоїза.

— Ваша дитина — зараз у надійних руках, але час іде і Арман знає, що має зробити.

         Повернувшись у тимчасовий прихисток, Олівія тримала в руках браслет і не могла стримати сліз.

— Це все — пастка. Вони не просто хочуть тебе, а вони хочуть зламати нас.

— Я піду до них. Один. Я витягну Елоїзу, але якщо щось піде не так… — він узяв її за руки. — Візьми цей лист, тут — ім’я мого давнього союзника, який допоможе тобі втекти і ніколи більше не озирайся.

— Ні, — її голос був твердим, хоч очі тремтіли. — Ми підемо разом.

— Це надто небезпечно.

— Армане, я не з тих жінок, які залишають коханого на полі битви. Я з тобою. До кінця.