Читати книгу - "У темряві серця, Марина Вітер"

       Місячне світло ковзало дахами Сен-Бержака, кидаючи сріблясті відблиски на бруківку Арман і Олівія повільно пробиралися вулицями, уникаючи патрулів. Притулок, де утримували Елоїзу, знаходився на околиці міста — стара вілла, колись належала одному з союзників графа Лакруа тепер — це пастка.

         Арман не говорив, але його очі вивчали кожну тінь, кожен рух вруці він стискав ніж, подарований йому матір’ю перед останньою поїздкою в Париж. Це було давно, до всього, до втрат, до Нансі.

— Ти нервуєшся, — тихо сказала Олівія.

— Я не маю права помилитися, — відповів він. — Вони не пробачать.

— А я не пробачу, якщо ти не повернешся.

         Вони проникли до вілли через сад, де старий чавунний балкон вів до кімнати, де тримали дитину. Арман повільно відкрив вікно, в ссередині була тиша і… тихий схлип.

         Елоїза сиділа на підлозі, закута в ланцюжок, який більше виглядав як символ контролю, аніж справжній запобіжник Арман кинувся до неї і зірвав замок. Вона впізнала його — очі наповнилися слізьми.

— Татку…

         Олівія охопила дівчинку в обійми, цілуючи в скроні, але радість тривала недовго.

— Нарешті, — пролунав голос з темряви.

          Вони обернулися — в дверях стояла Нансі, самотня без Анрі. Її погляд був дивним — спокійним, але… втомленим.

— Тікайте. Швидко, — прошепотіла вона.

— Що? — Арман спалахнув гнівом. — Що це за нова гра?

— Ніякої гри Анрі не знає, що я тут, це він хотів, щоб ти прийшов за дитиною — бо знав, що це єдина твоя слабкість, але я… я не можу дозволити, щоб вона постраждала.

— Чому? — голос Олівії був гострим. — Чому допомагаєш нам тепер?

         Нансі подивилась на неї з болем.

— Бо я бачила, як він змінюється поруч з тобою, те яким він став з тобою — це той чоловік, якого я кохала колись. І я розумію, що не маю права забирати в нього новий шанс, ані в тебе, Олівіє, ані в дитини.

         Вона дістала з кишені ключі й карту з відзначеним шляхом.

— Йдіть цим маршрутом через тунелі, які ведуть до підземелля абатства там Ви будете в безпеці.

— А ти? — запитав Арман.

— Я залишуся, бо хтось має зупинити Анрі.

— Він тебе вб’є.

          Нансі усміхнулась крізь сльози.

— А може — пробачить, можливо в ньому, ще залишилося щось від хлопчика, якого я любила.

        Коли вони зникли у тінях тунелю, Арман обернувся востаннє, Нансі стояла біля вікна, з темним профілем на фоні свічки і її погляд не благав, а прощав все.