Читати книгу - "Хитрощі сехеського ринку або "Діявора", Ян Стельмах"

– А ви знаєте, чому дейці, як я та мій товариш, носять золоту сергу, як оця, що в мене на вусі? – Канаан повернув свою голову, а вони почали придивлятися на витончено зображені там візерунки.

«Як діти», – думав він, поки потайки вкидав по кілька «перлинок» з його підобідку в чашки Етайна і Анґуса.

– …І саме тому! – ті, вислухавши історію, з розумінням закивали. – А тепер прошу, пийте!

Деєць різко випив все і зразу, а вони за ним повторили. Він доливав їм ще і ще.

– Пийте-пийте, не соромтесь! Здається, що вода, а насправді – напій богів!

«Краще перепити, бо хтозна скільки там тієї отрути, та освячена вода має все вивести, а ще цікаво, коли ж розпочнеться дійство?» – подумував він.

– Знаєте, пане Канаане, ви нагадуєте мені персонажа одних старих міських казок, лице у вас таке, не вважайте за образу, диявольське. Якби змальовували Діявору, то з вас!

– Дякую... – кивнув деєць в сум’ятті.

Та ось і розпочиналося це дійство, яке чекав Канаан. Двоє букіністів похапалися за животи, їх корчило і кидало то в піт, то в дриж.

– Щось мені якось.. – не встиг договорити Етайн, як з рота в нього вистрибнула жаба.

За ним почав те саме і Анґус. Гашер весь час перебував у стані шоку, а Канаан вдавав, що старається допомогти, навіть кликав служку, яка звісно не відповідала, певно, зачинилася в мансарді і вичікувала, коли вони всі попадають замертво.

Як воно різко почалося, так і скінчилось. Двоє ослаблених сиділи на підлозі, а Гашер сповнювався люттю.

– Пане Канаане, щиросердечно прошу пробачення, що ставив ваші слова під сумнів.

– Чому? – спитав той, вже знаючи по якому сценарію все іде.

– А ви не знаєте, а ви не знаєте казку «Жаби брехуна»? Якщо коротко, ці двоє негідників хотіли обманути нас на круглу суму, а боги їх покарали за таку брехню, наславши жаб із рота.

Деєць вдавав щиросердечний подив.

– Візьміть, – Гашер дістав з-за дивану торбинку, – а я мушу розібратися з цими двома.

***

Двері гучно зачинилися.

«Я переміг!»

– Пане Канаане! – його знов окликнув Ладран. Він стояв коло одного з поворотів на іншу вулицю, поряд з ним сидів Джаво, а також ті бандюки – усі, окрім хлопця, побиті, що й лиць не пізнати, хіба що в Несварніко виднілися риси. Він підійшов до них.

– То як? – спитав монах.

– Викрутився! А ці чого тут?

Десь за тими напухлими щоками і синяками був усміх Джаво.

– Робили ставки, хто вийде.

– І я програв, – озвався побитий молодик поруч. – Конн – голова угрупування «Воля й нарід», боремося за соф’їрську незалежність, як можемо, бо в Місті були народжені, – він простягнув свою руку, а деєць потиснув.

– Я Канаан. Здається, я той, хто продав дуже важливу для вас книгу.

Конн засміявся, та одразу ж скривився від болю.

– Нічого, ми все повернемо, – він кивнув на маєток.

Дах аж надто димів, а потім і зайнявся швидко. Вогонь, не поспішаючи, ішов униз, а з-за будівлі вийшла Юд. Права рука її тримала позолочений підсвічник на котрому з однієї сторони були сплески червоно-винного кольору. На спині вона несла торбу і гучно лаялася.

– Щоб ти, дейцю, горів вогнем! Тьху! – вона скинула торбу на землю.

– Обережніше! – сказала їй майже вся група.

– Ага , та я тільки те й чула: «Копія! Копія!» Звідки ти її хоч брав?

– Як це звідки? – Канаан всунув руку углиб торби. – З оригіналу!

Він обережно дав їй це у руки і відкрив форзац.

– Бачиш? – для прикладу деєць взяв копію. – У нас підписи різні, я з цим рік мучився, виводячи ці літери.

– А нащо? – дивувалися всі.

– За один томик грошей було б вдесятеро менше.

«Воля й нарід» хапалися за голову, раділи, що є ціла книжка, стенали, бо їх не десять.

– Ти справді не розумієш, яку цінність може нести навіть одна така книга? – спитав Конн.

У відповідь Канаан лиш потряс перед ним мішечком із золотом – їм не було, що сказати.

Деєць повернувся до хлопця.

– Ось твоя плата, – він віддав Ладрану свій кошель, – а тепер пішли, монаше, підлатаємо тебе.

Канаан допоміг Джаво встати, і вони з ним повільно пішли у сторону стіни, за якою тонуло сонце, а «світло» в торбі пробивалося крізь тканину, коли його краяли останні промені.

Ладран розв’язав кошель, поглянув і ні на йоту не розчарувався.

– Тримайте, пані, це вибачення, що був на їхній стороні, – промовив він.

– Іди за ними, – кивнув Конн.

І хлопчина побіг. Юд поглянула в мішечок і не змогла стримати сміху. Вона висипала вміст кошелю, і дерев’яні монети вперемішку з дзвіночками покотилися по бруку. Конн теж не зміг не засміятися, примовляючи: «Ну Діявора! Ну точно Діявора!».