Читати книгу - "Хитрощі сехеського ринку або "Діявора", Ян Стельмах"

Здається, за ним ніхто не слідував, та деєць не переставав бігти. Він вірив, що Місто знало куди його вело – мусив вірити. Вулички, наче вибудовувалися за мить, коли він у них повертав. Щось мало в цьому Місті бути, як щось не дозволяло народженим у ньому вийти за його стіни, то щось мусило їм допомогти «дихати» в цих лабіринтах Вічного міста. Він сам у тому впевнився, порушуючи той лад, ідучи з власної волі, не знаючи, перешкоджаючи містянам у їх націленому русі, що плив, як кров по організму.

«Я теж кров, я лив себе в його тіло, а зараз я єдиний, хто тут протікає, а Місто знає куди мені треба текти», - думав він.

Складно сказати, чи то була остаточна делюзія дейця, чи Місто справді його слухало, та те, що він чув, було справжнім:

– Пане Канаане! Сюди! – вже знайомий голос долинав неподалік.

Справа йому махав Ладран – кликав до себе й робив усе, аби деєць його помітив.

***

– Точно впевнений, що все буде добре?

Деєць тримав хлопця за плечі і дивився йому в очі, а той йому відповідав:

– Пане Канаане, – він поклав свою руку на його, – ідіть уже і дійте за планом, а я погляну, як пан Джаво.

Деєць тяжко видихнув і відпустив хлопця, а сам глянув на триповерховий маєток, що нависав над ним. Будівля тиснула на нього і збирала жнива його сумнівів.

Він постукав – відповіли.

– А! Ось ви де, пане Канаане! – промовив Гашер перед входом. – Служка казала, що ви відлучилися, та ми вже почали хвилюватися, раптом ви загубилися.

Панич пустив його всередину.

– Вітаю, пане, – вклонилася йому і служка Юд, що була тут як тут.

На мить вони перекинулися злостивими поглядами, але він мав рушити далі. У гостьовій кімнатці сиділо два подібних Гашеру чоловіки, з такими ж пишними вусами і жилетами «багатих» кольорів.

«Клуб елітистів якихось», – подумав Канаан.

– То це і є деєць зі славнозвісними томами?

– Так-так! Саме він! – хвалився пан Гашер Канааном, наче він був знахідкою, артефактом.

Після прелюдій з чемності й уклонів вони нарешті роззнайомилися. Худого, немов тріску, чоловіка звали Анґус, а ошатного пана, найстаршого з присутніх, Етайн.

– То покажіть нам врешті книги! – невдало старався тлумити своє нетерпіння Етайн.

Канаан не міг відмовити – помістив торбу на стіл, а сам всівся на один із диванів. Чоловіки накинулися на неї обережно, витягли книги, наче там було якесь Святе писання, а вони клірики.

Етайн і Анґус відкрили один із томиків на форзаці. Уважно вони інспектували все, що, навмисно чи ні, знаходилося там. А потім закрили книгу, навіть не гортаючи далі.

– Копія! – сказав Анґус, не впевнений чи радіти йому, що він зміг те зрозуміти, чи розчаровано глипати очима.

– Як?! – промовив Гашер.

– Чорнило нове, річної давнини, – пояснив Етайн, – а от сторінки дуже легко зістаріються, особливо з такого паперу.

Так вони перебралися з першої на другу, з неї на третю, далі на четверту, а так ще на п’яту, шосту, сьому, восьму, дев’яту й, не пішовши далі форзацу, вони тяглися вже до десятої…

– Досить! – вигукнув Гашер. – Пане Канаан, що це таке?!

Він розслаблено, з обличчям, що не показувало емоції навіть найменшого сорому чи жалю, відповів:

– Копії, пане, копії, – здається всі чекали, що він продовжить, – не дивіться на мене так! Я був пошитий в дурні, як і ви!

Всі вони попадали на дивани, а деєць зібрав книги.

– Та заждіть уже, пане, – спинив Канаана Гашер, – повечеряйте з нами, заїжте з нами спільне горе. Юд! Неси страви!

– Іду!

Служка швидко подала досі гарячі супи, а вони не стали довго думати й зачали їсти. Дейцю звісно не вистачало в юшці пряності тієї, що в «Угіддях троля», та для вечері згодиться.

«Чого тільки ця бандитка стоїть у мене над душею?». От тоді його і пробило: «Дідько, я надто опустив свій захист! Чую, що ця відьма підсипала чогось в цю юшку».

Хтозна скільки часу він мав, але думати треба було швидше: «Дідько! І що тут в біса можна зробити».

У Канаана закололо в серці, можливо, навіть уперше в житті.

«Ефект отрути? Жаль? Кого? Мене?! Та ні, дурня якась!»

Серце його билося окремо, а кололо ззовні. «Є», – думалося йому. Яким би богам не молився Джаво, він теж має їм віддячити, звісно не сьогодні і завтра теж ні, за нагоди… Справа зараз не в тому.

– Дозвольте, панство, вас пригостити цікавим напоєм з моєї батьківщини, – промовив Канаан діставши фляжку.

Вони кивнули, для них то була підходяща ситуація, щоби щось випити. Служка принесла чашки, призначені для чаю, а йому так було навіть ліпше. Юд пішла в інші кімнати, маючи на меті, як вона казала, «прибирання».

«А жаль, таке не побачить!»

Поки він правою рукою наливав у чашки, лівою діставав вміст згортку.