Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це не складно. Не хвилюйся. Будь-який ідіот зможе розв’язати ці задачі. У тебе має все вийти — тож вийде.
Отак збігали вечори, суботи, неділі, усі канікули. Нічого не виходило. Коли він пояснював теорему, усе здавалося зрозумілим, але самому її відтворити було нереально. Навіть два його товариші спробували допомогти. Не змогли.
— Не гарячкуй, це питання часу та докладених зусиль.
Настав день, коли здався навіть Франк: то був час готуватися до іспитів. Більше я його не турбував. Він і так зробив усе, що міг зробити брат для брата. Ми з математикою попросту не ладнали. Тому тут усі безсилі. Так уже влаштований цей світ: це не перша нез’ясовна річ і вже точно не остання. Отож я намагався не думати про можливість залишитися на другий рік. Я поклав підручник з математики на полицю та приєднався до Ніколя. Або пан, або пропав. Нарешті ми знову грали в кікер. Програвали і відплачували. Таке життя.
Одного погідного вечора Ніколя захотілось змінити оточення. Він наполіг на «Нарвалі» на Мобер. П’єр поїхав три місяці тому, і відтоді я туди ще не приходив. Мені не хотілось наштовхнутися на Франка, бо той був переконаний, що я штурмую Евкліда в дружній компанії відношення чотирьох прямих пучка та рівнянь другого порядку. Коли він мене таки постеріг за грою в кікер з Ніколя, то стримано пробурмотів щось на кшталт «Усе зрозуміло». Я удав, що нічого не чув, і зірвав свій зіпсований настрій на супротивниках, яким урешті добряче дісталось. Довкола столу зібралося чимало глядачів. Зміна команди дала мені нагоду кинути оком на стіл Франка: він покинув бістро, навіть не попрощавшись. Раптом я відчув чиюсь руку на плечі, обернувся і побачив усмішку Сесіль.
— Куди це ти зник?
Було зрозуміло, що Франк не посвятив її в сімейні чвари. Я теж вирішив цього не робити, тому нейтрально відповів:
— Та я… мав багато роботи.
Її очі заіскрились. І тут я розтанув та вкрився потом. Уперше в житті я пропустив свою чергу в кікер. Приголомшено-здивований погляд Ніколя, який щойно успадкував нового форварда, тільки примножив мій дискомфорт.
— Що питимеш?
Ми якось опинилися біля барної стійки. Я продублював її каву з молоком.
— Знаєш, що П’єр залишив на тебе платівки? Сама я їх до тебе не тягтиму.
Даремно я намагався протестувати й захищатись аргументами — усе безнадійно. Нарешті я пообіцяв прийти за ними в суботу. До всього вона поцілувала мене на прощання, і я відчув її цитрусові парфуми. Тієї ночі я погано спав. Марія порадила не пити більше так пізно кави з молоком.
7
У якийсь момент я зрозумів, що не завадить нашорошити вуха. Мама, здавалось, десь дуже далеко. Сімейне підприємство перевіряла податкова, інспектор ставив каверзні запитання, на які в неї не було відповідей. Її усмішка кудись поділася. Вона витрачала шалену кількість часу на ліквідацію проривів та боялася суворих санкцій. Тоді як тато, який був постійним комерційним директором, анічогісінько не тямив в управлінні. Вона годинами вислуховувала по телефону корисні поради Моріса. На свято Матері тато приніс величезний букет із тридцяти дев’яти червоних троянд та забронював столик у «Ля Куполь». Коли маму десь під обід занесло додому, я привітав її зі святом і показав здоровецький букет. Вона навіть не глянула, натомість квапливо кинула, що повертається до магазину, щоб урегулювати з аудитором деталі завтрашньої зустрічі з податківцем. Поспіхом нас поцілувавши, мама хутко побігла назад, навіть не подякувавши за квіти, які залишилися лежати на столі. Тато удав, що нічого не сталося, лише прокляв чиновників-недолюдків, які змушують матерів сімейств працювати по неділях. Він спокійно поставив квіти в кришталеву вазу, так і не знявши обгортки. Отож ми пішли вечеряти без неї. Мамина відсутність зовсім перебила нам апетит. А коли ввечері вона повернулася, то знов-таки не торкнулася букета, загорнутого в целофан. За два дні він зав’янув. Марія його викинула. З
З нагоди свята мені хотілося похвалитись мамі своїм переходом у четвертий клас; певна річ, замовчуючи скромний вклад Ніколя. Хоча я не тішив себе ілюзіями, та все ж повторював собі, що важливий сам результат. Я так з нею і не поговорив. Ні того дня, ані наступного. Та вона й не цікавилась. Для неї це зрозуміло само собою. Зате ось тато, який мав тільки свідоцтво про закінчення середньої школи, справді пишався мною та був щасливий. Першому-ліпшому знайомому він урочисто оголошував новину, та ще й з такою радістю, начебто я закінчив Політехнічну школу. З такої нагоди тато запросив нас у кіно. Ми з Жульєтт хотіли подивитися «Подорож на повітряній кулі». А тато не хотів, йому кортіло на «Бен-Гура». На нашу втіху, на нього не залишилося білетів. Тому ми стали на «Подорожі». До кінотеатру черга стояла аж на вулицю. Тато спробував пролізти поза чергою. Попри батькове вміння легко та невимушено приживатися серед людей, його таки випхали невдоволені горлодери. У результаті ми просто тинялися бульварами і врешті натрапили на кінозал, де саме показували «На останньому подиху»[49]. Якось Франк розповідав нам про нього ще з тим завзяттям. Черги не було. Зате касирка спробувала нас відмовити: цей фільм не для дітей. Але тато все ж загнав нас до залу. Його та Жульєтт фільм розчарував. Ми вийшли, не дочекавшись кінця. Тато вилаявся:
— Як Франкові взагалі може подобатися такий непотріб?
Я прикинувся дурнем, проте в глибині душі розумів, чому Франк так уподобав картину. Бо мені вона сподобалася через те саме, що і йому.
Після складання іспиту на бакалавра про ліцей можна було забути. Тепер ми з Ніколя цілісінькі дні проводили в Люксембурзькому саду: читали, гуляли, рятували потонулі у водоймі кораблики. Надвечір ми йшли зіграти в кікер у «Бальто». Я знову зауважив «ті двері» за зеленою оксамитовою портьєрою, поміж дальніми столиками, позаду місць для закоханих. Таємна кімната, куди стороннім зась. Дивакуватого вигляду чоловіки (і жодної жінки) приходили до «Бальто», щоб зникнути за «тими дверима». Партнери по грі не могли цього пояснити. А дядечко Маркюзо пригнітив своїм «Тобі зарано». Там постійно зникав із замовленнями Жакі. Але на мої допити тільки знизував плечима. Ніколя мене практично послав:
— Якого дідька тобі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клуб невиправних оптимістів», після закриття браузера.