Читати книгу - "Сирітський потяг"

— На мій погляд, досить гарно. Бачили б ви мої кривулі.

— Я чула, що тепер чистописання майже не вчать.

— Ага, все на комп’ютері. — Раптом Моллі вражає те, що Вівіан написала слова на оцьому аркуші паперу понад вісімдесят років тому. «Чисті думки й добрі діла вкупі дають хороше життя…» — Багато що змінилося, відколи ви були мого віку, так?

Вівіан підводить голову.

— Напевно. Але більшість цих змін мене не стосуються. Я й досі сплю на ліжку. Сиджу на стільці. Мию посуд у раковині.

Точніше, це Террі миє посуд у раковині, думає Моллі.

— Я мало дивлюся телевізор. Ти знаєш, що комп’ютера в мене немає. Багато в чому моє життя точнісінько таке саме, як двадцять чи навіть сорок років тому.

— Мені шкода це чути, — випалює Моллі, а тоді відразу ж жаліє про це. Але, здається, Вівіан не образилася.

З байдужим виразом вона каже:

— Навряд чи я багато пропустила.

— Бездротовий Інтернет, цифрові фотографії, смартфони, фейсбук, ютуб… — Моллі загинає пальці. — Увесь світ змінився за останнє десятиліття.

— Але не мій світ.

— Ет, ви багато чого себе позбавляєте.

Вівіан сміється.

— Навряд чи фейстуб, хай що це таке, покращить якість мого життя.

Моллі хитає головою.

— Фейсбук. І ютуб.

— Однаково! — безтурботно каже Вівіан. — Мені байдуже. Я задоволена своїм тихим життям.

— Але ж буває й рівновага. Чесно, я навіть не знаю, як ви можете жити в цій… бульці.

Вівіан усміхається.

— А ти не соромишся висловлювати свою думку.

Моллі вже не вперше це чує.

— Чому ви не викинули це пальто, якщо воно вам не подобалося? — питає вона, змінюючи тему.

Вівіан бере пальто й розглядає його, тримаючи перед собою.

— Це дуже хороше питання.

— То що, покласти його до речей, призначених на пожертвування?

Складаючи пальто на колінах, Вівіан відказує:

— Ага… мабуть. Погляньмо, що там ще в цій коробці.

Потяг на Мілуокі, 1929 рік

Останньої ночі в потязі я погано сплю. Кармін прокидається кілька разів за ніч, дратівливий і вертлявий, і, хоч я й намагаюся його заспокоїти, він подовгу судомно плаче, будячи дітей навколо нас. Коли жовтими смугами починає вставати сонце, він нарешті засинає, поклавши голову на підігнуту ногу Голландчика, а ніжки — мені на коліна. Я цілком бадьора, через знервованість така сповнена енергії, що відчуваю, як моє серце прокачує кров.

Моє волосся було зібране в неакуратний хвостик на потилиці, але тепер я розв’язую стару стрічку, розпускаю його по плечах, розчісую пальцями і пригладжую пасма, що обрамляють лице. Я зав’язую хвостик так туго, як можу.

Обертаючись, я ловлю Голландчика на тому, що він на мене дивиться.

— У тебе гарне волосся.

Я крадькома на нього зиркаю в напівтемряві, щоб зрозуміти, чи він дражниться, а він не зводить з мене сонного погляду.

— Кілька днів тому ти не це говорив.

— Я сказав, що тобі буде важко.

Мені хочеться відштовхнути і його доброту, і його чесність.

— Нам не під силу себе змінити, — каже він.

Я витягаю шию подивитися, чи місіс Скетчерд нас почула, але попереду ніхто не ворушиться.

— Пообіцяймо одне одному, — веде він далі, — що знайдемося.

— Як саме? Напевно, ми опинимося в різних місцях.

— Я знаю.

— І в мене буде інше ім’я.

— Та й у мене теж. Але можна спробувати.

Кармін перевертається, підгинає під себе ноги й розкидає руки, і ми обоє сідаємо інакше, щоб йому було досить місця.

— Ти віриш у долю? — питаю я.

— Нагадай-но, що це таке?

— У те, що все визначено наперед. Що ми просто… ну… живемо, як написано.

— Що Бог усе наперед спланував.

Я киваю.

— Хтозна. Поки що мені його план не подобається.

— І мені теж.

Ми сміємося.

— Місіс Скетчерд каже, що нам варто почати спочатку, — нагадую я. — Відпустити минуле.

— Я можу відпустити минуле, без проблем. — Він піднімає вовняну ковдру, що впала на підлогу, й укриває Карміна. — Але я не хочу забувати все.

За вікном я бачу три пари колій, паралельних тим, якими їде наш потяг, брунатних і сріблястих, а за ними — широкі рівні поля переораної землі. Небо ясне й синє. У вагоні смердить підгузками, потом і квасним молоком.

Попереду вагона місіс Скетчерд підводиться, нахиляється перекинутися словом із містером Курраном і знову випрямляється. Вона вбрана у свій чорний чепчик.

— Гаразд, діти. Прокидайтеся! — гукає вона, оглядаючись навкруги й кілька разів плескаючи в долоні. Її окуляри виблискують у ранковому сонці.

Навколо себе я чую тихе бурчання й зітхання, доки ті, кому пощастило поспати, потягуються, розминаючи затерплі кінцівки.

— Час опорядитися. У кожного з вас у валізах, які, як ви знаєте, лежать на полицях угорі, є змінний одяг. Старшенькі, будь ласка, допоможіть малим. Неможливо перебільшити важливість доброго першого враження. Чисті лиця, розчесане волосся, заправлені сорочки. Ясні очі й усмішки. Не метушіться й не торкайтеся свого обличчя. І що треба казати, Ребекко?

Цей сценарій нам знайомий: «Будь ласка й дякую», — каже Ребекка заледве чутним голосом.

— Будь ласка й дякую хто?

— Будь ласка й дякую, мем.

— Не починайте говорити, доки не заговорять до вас, а тоді кажіть «будь ласка» та «дякую, мем». Треба почекати доки що, Ендрю?

— Доки до нас не заговорять?

— Саме так. Не метушитися й чого не робити, Нормо?

— Не торкатися обличчя. Мем. Мем.

З сидінь долинає хихотіння. Місіс Скетчерд дивиться на нас.

— Вас це веселить, так? Навряд чи вам буде так само смішно, коли всі дорослі подякують: «Ні, спасибі, я не хочу грубої, недолугої дитини», і вам доведеться повернутися в потяг і їхати до наступної зупинки. Як думаєте, містере Курран?

Голова містера Куррана показується, щойно звучить його ім’я.

— Звісно ні, місіс Скетчерд.

Западає тиша. Не бути вибраним — це те, про що нам не хочеться думати. Маленька дівчинка на сидінні попереду починає плакати, й скоро я чую навколо себе придушені схлипування. На чільному місці місіс Скетчерд плескає в долоні й розтягує губи в щось на кшталт усмішки.

— Годі, годі. Не треба цього. Як майже з усім у житті, якщо поводитиметеся чемно й добре себе покажете, певно, на вас чекатиме успіх. Благочестиві мешканці Міннеаполіса сьогодні прийдуть до зали засідань зі щирим наміром забрати одного з вас — а може, й не одного — до себе. Отож пам’ятайте: дівчатка, акуратно зав’язуйте стрічки у волоссі. Хлопці: чисті лиця й розчесані чуби. Правильно застебнуті сорочки. Коли ми зійдемо з потяга, вишикуйтесь в одну лінію. Нічого не кажіть, доки до вас не заговорять. Словом, робіть усе, що зможете, щоб котромусь дорослому було легко вас вибрати. Зрозуміло?