Читати книгу - "Суча дочка"

— Пусти мене! Пусти, кажу! Сопляк! — Олена з силою відштовхнула від себе хлопця.

Ображений, той стояв і дивився, як вона підійшла до мотоцикла, з силою ударила по «лапці» й сіла. Мотоцикл рвонувся з місця, обдавши його курявою.

— От, чорт, — розгубився Григорій. — Ні, ну ти глянь — сама поїхала, а ти тьопай сім кілометрів пішки, мов дурень той, — стояв на дорозі й дивився, як за мотоциклом здіймався довгий хвіст куряви. — Ну, почекай, прийдеш ти в гараж — я тебе повчу тепер. Я тебе навчу…

Та Оленка не прийшла, поставила мотоцикла у себе вдома і їздила до пізньої осені, аж поки й випав сніг.

Після Нового року їй іще додалося роботи. Вона сиділа у кабінеті голови колгоспу і мало не плакала.

— Даниле Павловичу, я й третій курс не закінчила — який із мене агроном?

— А я й не кажу. Будеш поки бригадиром-агрономом.

— Та ви що? — дівчина аж зі стільця схопилася. — Хочете, щоб я на вашій роботі ноги вистягла? В інших колгоспах по три агрономи, а ви на одну недоучку півколгоспу вішаєте.

— Сядь. Не вішаю я на тебе нічого — головний агроном є, може, й іще когось пришлють, як своїх кадрів не виростили. Тільки не забувай, Олено Миколаївно, — приїжджому спеціалісту не те, що своєму, — де хочеш, хоч із пальця виламай, а житло дай. А ти тоді посунься. Й інших колгоспників треба посунути. Ти ось брикаєшся, кажеш — важко тобі. А я так думаю: у нас землі хороші — вродять цього року й наступного зернові, та щоб не по п’ятнадцять центнерів із гектара, а хоча б по двадцять п’ять, то ми б іще одну вулицю заклали. Не для когось, Олено Миколаївно, а для своїх людей — вони того варті. — Данило Павлович спочатку дивився на Олену крізь окуляри, потім зняв їх, поклав на стіл перед собою. — Та твоєї академії малувато для землі. Тут ще й інше треба. Наші діди у столицях не вчилися, а хліб ростити уміли.

— Так вони ж не в колгоспі працювали, — вирвалося в Олени.

Данило Павлович глянув їй прямо у вічі й нічого не сказав.

Зиму Оленка любила. Вона їй і досі здавалася тією казковою Сніговою королевою, яка увечері зазирала у замерзлі шибки. Захурделить, насипле снігу мало не по самі вікна і виплакує у димарі, немов жаліється, що замерзла. Малою нищечком лежала на печі і вслухалася у те завивання, а тепер Іван висовував чорняву голівку з печі й трохи злякано питав:

— Мамо, а чого то воно?

— Що? — не зрозуміла Олена.

— У трубі отак — у-у-у-у, — показував їй хлопчик.

— Чуєш, що на вулиці робиться, — тому і в димарі таке. То вітер.

— Ні, — заперечливо хитав головою хлопчик. — То не вітер. — Припадав головою до подушки й прислухався. Потім знову виглядав із печі. — Мамо, може, то вона на піч проситься?

— Хто?

У вечірні години Олена подовгу сиділа над книгами. Просила Івана, щоб не заважав, і той часто нудився сам на печі, особливо коли й дід з бабою були чимось зайняті. І тепер він винувато дивився на матір, боячись, що вона нагримає на нього.

— Зимка, — промовив тихенько і натягнув теплу ковдру по самі плечі.

Олена посміхнулася:

— Зимка на піч проситься? Тоді давай пустимо.

Хлопчик закліпав очима, перевів погляд на Наталку, яка зашивала велику дірку на його нових штанях і зараз сердилася. Дід пішов до когось із сусідів грати в карти. Запитати було ні в кого, чи пускати зиму на піч, і хлопчик на якийсь час затих, знову прислухаючись, що воно таке робиться на вулиці, аж поки й сон легенько не гойднув його на своїх крилах.

Зима часто сипала снігом, але він танув, і на полях створювалися великі ділянки льоду, під яким задихалися посіви.

— Частину пустимо під ячмінь, а то можна пересіяти і просом, — радився з Оленою Тит Феодосійович. Бачив у ній свою наступницю й намагався навчити всього, що умів сам. — Головне, щоб поле було, а не смітник. Бур’яни пожеруть увесь урожай, і всі затрати тоді коту під хвіст. За великим теж не женися, землі відпочивати треба. Посіємо люпину на Даньковому полі — я вже домовився із сусідами про насіння. На той рік там добряча картопля вродить, а ти як думаєш?

Олена губилася, коли від неї залежало якесь рішення, але з кожним днем майбутню посівну уявляла реальніше.

— Добре було б, — сказала якось, — завести яру пшеницю.

— Добре, — погодився головний агроном, — тільки у нашому районі її не сіють — спробуй знайти насіння. Та й хтозна, що купиш. Попомучишся потім.

— А коли зв’язатися із Харківським інститутом рослинництва? Я читала недавно, що там уже вивели твердий сорт пшениці, здається, «Харківська-46».

— То вони продадуть тобі десять тонн насіння та ще й по дешевеньких цінах? — Тит Феодосійович скептично посміхнувся. — Цей варіант відпадає. От коли б зв’язатися із господарством, що цю пшеницю вже вирощує, і не на одному гектарі, — як ти думаєш?

— Думаю, — зраділа Олена, — якщо вона є, то хтось її обов’язково сіяв. І коли про неї пишуть у газетах, то вона чогось варта. Я її знайду.

І знайшла, та Данило Павлович розсердився на неї й на головного агронома, коли вони заговорили з ним про яру пшеницю.

— А де я вам грошей наберуся? Сійте своє, що он у коморі лежить. І що, мені хтось у конверті вишле десять тонн насіння?

— Даниле Павловичу, — не здавалася Олена, — у нас багато пропало озимини, особливо — пшениці. Знову будемо пересівати ячменем, а він самі знаєте, як уродить, та ще й коли дощі весною не підуть. А люди давно яру пшеницю сіють, і за нею не потрібно їхати за кордон. У тій же Харківській області можна закупити не десять, а сто десять тонн, аби ваші гроші.

— Отож то й воно — аби ваші гроші, — ще більше розсердився Данило Павлович. — А наші гроші там, де й ваші. Морочиш мені голову, сама не знаєш чим.

— Можна й без грошей, — самими куточками вуст посміхнулася Олена.

— А де це даром дають? — запитав Данило Павлович уїдливо. — Так ми ще наче не при комунізмі живемо, чи уже, а це я один відсталий за оцим столом сиджу?

— Їм ліс потрібен. — Олена глянула на Тита Феодосійовича, шукаючи у нього підтримки, але той сидів і дивився кудись за вікно, немов сторонній у цій розмові. — Вони