Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

— Пусти, собака! Чуєш, пусти!!!

Крик охолодив хлопця. Відскочив на кілька метрів і, гамуючи сльози, образу, сплюнув.

— Гад недобитий! Я тебе підпалю! — пообіцяв Гаракалеві. Пообіцяв спокійно, діловито, немов домовлявся про річ вартісну, вигідну для обох.

— Згориш сам на вогні і підеш на той світ за своїм батечком! — крикнув сторож услід Гріму.

Останнє речення вирішило долю Гаракаля остаточно. Червоний когут прилетів на його обійстя тої ж ночі. Веселий такий, пишний, горластий, усівся на оборозі сіна і закукурікав на все Прирічне. Біля церкви ударили на сполох дзвони. Осіння ніч була суха, тепла — дощі вже давно не випадали; доки збіглися люди, півень уже полетів, сховавшись у зоряних небесах. На місці колишнього оборога невдоволено куріла жарінь, пораз кліпаючи на прирічанців сердитим вогняним оком.

— Грім! Грім! Це він запалив, копилець! Ниськи сам мені грозив, злодій! — ходив, причитаючи біля згарища Гаракаль.

— Це за доброту мою, це мені за честь! — жалівся людям, невідомо які заслуги маючи на увазі.

Прирічанці, розморені першим сном, стояли мовчки, але на обличчі жодного з них не можна було прочитати великого жалю чи співчуття.

Уранці, коли дільничний міліціонер прийшов із Лопухова складати акт, Прирічне облетіла нова звістка — вночі зник Грім. Пропав безслідно.

…Минув тиждень. Суботнього, не по-осінньому сонячного ранку Поланя Вариводиха сиділа перед хатою у затінку груші. Перебирала тремтячими пальцями чотки і, заплющивши очі, ревно молилася. І як не намагалася стати чистою у своїх помислах перед Всевишнім, у молитву весь час вривалися думки про онука. Інак і бути не могло. Адже вистраждала, вимучила його із пелюшок. Скільки натерпілася, ночей недоспала! Часом Вариводисі здавалося, що вона його у тяжких муках і народила, що Грім її власна крівця.

І ось уже тиждень, як Грім зник. Найперше подумала — згорів онук, не встиг від вогню втекти. Сама цілу божу днину пальцями ворушила гарячі недогарки. Всі руки обпекла, а від хлопця — ні сліду. Потім прийшло на гадку: може, зі страху кинувся у ріку. Два дні четверо синів борознили на човнах Тису, промацали баграми кожен клапоть плеса, запливали навіть у віддалені села униз по течії — чи не викинула хвиля десь утопленика. Все надаремно.

Ніжне вересневе сонце пестило обличчя Полані, у кронах груші співали бджоли, ласуючи останками медових плодів, по обійстях кудкудахали, журячись на зміну погоди, кури, але жінку уже ніщо не тішило у цьому світі. Все: і достигле осіннє сонце, і чисто вистелені над селом небеса, і пісні бджіл над головою — втратили всякий смисл. Вариводиха згадувала найприкріші хвилини, завдані онуком, і тепер видавалися їй мало не найщасливішими у житті. Кожен день, прожитий із Грімом під одним небом, тепер був одкровенням, спомином про найпрекрасніше, найсвітліше, що випало їй на схилі літ. Як же донині не могла зрозуміти цього! Поланя ладна була віддати не тільки злощасний оборіг сіна зі всім обійстям, а й ті дні, що відлічені їй до могили, аби тільки на хвилинку побачити живого онука. Сльози, виділося, струменіли не з-під її заплющених повік, а із самого серця.

Вариводиха, змирившись зрештою із долею, почала вже просити онукові куточок у царстві небесному (невинна сирота, що так дурно пішла зі світу!), коли двері тихо заскрипіли. Поланя висунула голову з-за дерева — сиділа так, що з порога її не було видно, — і скам’яніла із відкритим ротом й побожно складеними на грудях руками: із хати висунувся Чорт — чорнющий, зарослий — полупав навкруги величезними більмами і шмигнув хутко за хату.

Вариводиха рада би схопитись, людей на поміч кликнути, та ноги оніміли, руки звело судомою, а голос як піднімався до горла, так і застигав. А Чорт тим часом, справивши нужду, на очах переляканої жінки так само швидко чкурнув у хату.

“Господи, то він звів із світу Гріма!” — майнула страшна здогадка.

Поланя відчула, як сили помалу навертаються до неї.

— Люди, на поміч, люди! — заволала страшно Вариводиха, вискочивши на вулицю. — Чорт у хижі! Люди добрі, на поміч!

А яка поміч у селі серед осені — усі здорові руки у полі, на виноградниках. Прибігла кума Меланя із Федірцаном, а потім ще зо три ровесниці Вариводихи і, хрестячись, б’ючи поклони, почали наближатись помалу до хати. Першими здали нерви у високого і сухого, як патик, кульгавого Федірцана. Дійшовши порога, Петро повів обережно перелякані очиці на своїх побожних супутниць і ні сіло ні впало затягнув писклявим голосом:

Христос воскресе із мертвих,

Смертію смерть поправ,

І сущим во гробі

Живот дарував.

Пісня Федірцана в такій ситуації була настільки ж доречна, як у цапа кобилячий хвіст. Однак цією мелодією вичерпувався весь церковний репертуар діда, а жінок, аби зайшли в хату, треба чимось божественним наснажити. Сам же Федірцан і в думках не мав йти першим. Проте пісня не додала духу супутницям. Жінки почали радитись, чи не послати у Вонігово за паном превелебним, аби висвятив хату ладаном. Чорт, почувши, що справа пахне кадилом, хотів не хотів, мусив вилізати із печі. Сяк-так обтрусився від сажі, відкрив двері і явився на порозі перед богомольцями у своїй натуральній красі.

Найперше зреагував на явлення кривий Федірцан — стояв найближче до дверей. Чи то з переляку, чи не збагнувши, що перед ним нечиста сила, дід покірно зігнув спину у поклоні — аж сорочка закасалася на хребті, а потім зойкнув і, випустивши з рук палицю, дременув із двору. Забув Федірцан у цю мить про свою кульгаву ногу — мчав, хрестячись, селом прудко, як молодий лошак. Жінки ж виявилися духом набагато сильнішими — одразу почали плювати і кидати у Чорта хрести.

— Згинь, нечисть, під скалами, під водою тобі дорога!

Одна лиш Меланя роззявила рота і здивовано кліпала на Чорта.

— Люди добрі, свята богородице, помилуй! Та це ж Грім! — заломила руки Вариводиха.

Чорт висякався, витер рукавом ніс і засміявся — певне із кульгавого Федірцана, який помчав вітром — уже не бісовим, а Грімовим голосом. Жінки отетеріли: це був дійсно Грім — схудлий, в обірваній сорочці, від ніг до голови у сажі. Навіть білий колись чуб звисав на чоло воронячим крилом.

— А бодай тебе, Громику, грім побив, — кинулась Вариводиха до онука і, плачучи, почала нещадно гамселити нечестивця по чім попало. Била