Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

Нi однiєї, нi другої. Нi Монастирської-Чернечої, нi Замкової-Слiпої.

Чому її назвали Слiпою? Чому я її не бачу? Вона ж має бути за спиною…

Голосно трiснула суха гiлка пiд ногою – серце закалатало, як у дитинствi пiсля несподiваного вигуку: «Вiддай моє серце!». Нiби хтось iз ровесникiв стишеним голосом розповiдав страшну iсторiю: «У темному-темному домi, у темнiй-темнiй кiмнатi стояла темна-темна шафа…», а тодi зненацька, розчепiривши пальцi обох рук та виставивши їх перед собою, кидався до слухачiв: «Вiддай моє серце!»

Якась маячня. Ти ж бо доросла людина! Негайно заспокоїтися – i визначитися, у якому напрямку йти.

Легко сказати – заспокоїтися i визначитися. Нiчого з того не виходило.

Лiс зробився густiшим і темнiшим. Чи то вже сутiнки? Але якi можуть бути сутiнки серед бiлого дня?…

Зробилося гаряче. Навiть куртку розщібнула. Куди тепер? Он туди, у просвiт серед дерев. Просвiтом виявилася ледь помiтна лiсова дорога. Триматися дороги – вона врештi-решт кудись виведе. Тим паче, що менi не здалося: лiсовi тiнi виявилися раннiми сутiнками, що густiшали на очах.

Оце так халепа! Проста дорога до замку на зворотному шляху виявилась лабiринтом. Iсторiя з перснем тепер видавалася цiлковитою нiсенiтницею, пiдлiтковим дуркуванням. Екран мобiлки показував вiдсутнiсть зони покриття. Те, що мене так тiшило в цих диких мiсцях позавчора, – вiдiрванiсть вiд цивiлiзацiї, безлюддя та тиша – тепер лякало i вводило в зацiпенiння. Такої глупоти я давно не робила. Краще нiкому й не розповiдати.

Розшукати свою машину вже не намагалася. Я її зовсім не тут залишила.

…Заблукала.

Лише хотiла швидше спуститись до Добромиля. Але те, що я сприйняла за лiсову дорогу, вкрилося горбочками та колючими кущами, а iншi корчi, вищi та густiшi, лiзли сухими гiлками в очi, чiплялися за одяг та ставили пiднiжки.

Перечепилася через дряпуче ожинове плетиво, що стелилося по землi, i впала в хащi. Ледве вибралася, обiдравши руки до кровi. Тiло скував крижаний страх. Гнав навмання, доводив серце до шалу, збивав подих, гупав у скронях.

Не знаю, скiльки часу продиралася мiж кущами та деревами, – батарея мобiлки сiла, екран згас, я не орiєнтувалася в часi. Уже у повнiй темрявi почула шум води i зупинилася прислухаючись. Рiчечка. Пiшла по каменях вздовж берега, поки не побачила кладку на той бiк.

Це була Вирва, iншої рiчки тут немає. Але у якому мiсцi? Судячи з того, що поблизу немає хат, десь уже за Княжполем. Невже? Як це я таку вiдстань вiдмахала? Страшенно хотiлося пити, в ротi пересохло, зачерпнула води – стало легше.

…Сльози виступили на очах, коли побачила дорогу, якою кiлька днiв тому приблизно в той самий час їхала до Марiї в село. Пiзнала вигин рiчки злiва, лiс з високими соснами праворуч. Звiдси – добрих три кiлометри до Марiї. Не вiдчуваючи втоми, зосередилась на русi: раз-два, раз-два, давай-давай.

Жодної машини, жодної людини. Де ж тi хати? Де свiтло у вiкнах? Iззаду почувся шум машини, свiтло вистрибнуло з-за спини на дорогу. Озирнулася й нiчого не побачила, ослiплена фарами.

Машина проїхала повз мене.

А чого я чекала? Що вона пригальмує? Зупиниться?

Горло стиснуло, готова була розревітися, як ображена школярка.

I раптом перед очима спалахнув спогад-блискавка, немов побачила кадр з кiно. Сльози, якi вже пiдступили до очей, миттєво висохли. Три чи скiльки там доби тому на цiй дорозi я обiгнала людину, яка зосереджено, зiбрано, як вояка на маршi, поспiшала додому. Ще думка промайнула: ходять посеред дороги, гадають, що їх у свiтлi фар видно: такої пiзньої години, на такiй темнiй дорозi… Може, пiдвезти?

Але не зупинилась тоді. Невiдомо, що за людина. А може, лиха? Хоча й вiдчула приштрик совiстi: а якби це я йшла, а хтось їхав… У салонi моєї «Жабки» було тепло, затишно, тихо лунав джаз. Забула про цю зустрiч на дорозi, побачивши тодi через кiлометр чи два першi хати Марiйчиного села.

Неймовiрний здогад змусив тепер похолонути. На тiй людинi на безлюднiй дорозi була куртка з двома свiтлими смужками на каптурi та двома такими ж смужками на лiвому рукавi – вони свiтилися вiд автомобiльних фар.

Куртка – як моя зараз, з такими ж смужками на тих самих мiсцях.

У тої людини при кожному кроцi ще миготiли двi плямки на кросiвках ззаду. Тепер, стоячи на дорозi i дивлячись услiд легковику, що вiддалявся в темряву, перевела погляд на свої кросiвки. Стала так, аби було видно. I у свiтлi автомобiльних фар, якi вже майже зникли на дорозi, побачила те, на що дотепер нiколи не звертала уваги: фiрмовi знаки на задниках взуття мали флуоресцентне покриття. Свiтилися двома плямками.

Як у тої людини, яку я не пiдiбрала на нiчнiй дорозi, обiгнавши в безлюдному мiсцi.

Джерельце на обiйстi

Вчорашня витiвка втратила сенс, тому що одного персня на мiсцi не було. Ми й другий ледве знайшли в кам’янiй шпаринцi замкового муру. Ретельно спланований жарт видався менi сьогоднi безглуздим вибриком.

Нас пiдвiз до залишеної «Жабки» сусiд Марiйки Василь, вiк якого неможливо визначити на око. Йому могло бути i тридцять, i п’ятдесят рокiв. Цiлу дорогу вiн жартував, оглядаючись на мене, та пiдморгував у дзеркало на лобовому склi. Запропонував почекати, але, перевiривши чи все гаразд iз «Жабкою», ми подякували йому. Виявляється, я намагалася дiстатися пiднiжжя Замкової гори не з того боку…

…Бiля вхiдної брами замку Марiя показала вгору:

– Бачиш мiсце над входом? Там був колись родинний герб Гербуртiв – яблуко, проштрикнуте трьома кинджалами.

Я обшукала шпаринки та траву пiд муром – мого персня нiде не було. Ефект вiд сюрпризу вийшов змазаним.

– Дiвчисько ти, – сказала Марiйка, надівши свій перстень. – Невже сьогоднi не можна було це зробити без пригод?… Який вiн, однак, незвичний…

Не стала їй казати, що задум був iншим. І без того вийшла дурня.

Пройшли пiд склепiнням брами на внутрiшнє подвiр’я, повернули лiворуч й пiднялися вгору, на мури. Через високi бiйницi прозирав навколишнiй лiс. Замок стояв щiльно оточений високими деревами, надiйно схований вiд очей на макiвцi гори. Вiтер шумiв у високих кронах. При ранковому свiтлi тут нiчого не лякало.

– Колись довкола замку дерев не було, – Марiя стояла у вiконному отворi, тримаючись за стiни. – Кажуть, мiсцевiсть проглядалася на всi боки. З найвищих мурiв у пiдзорну трубу можна було навiть Перемишль побачити. Он там, глянь-но, вже польськi Бескиди…

Сонце заливало ближнi й далекi гори м’яким золотавим свiтлом. Час зупинився.

Два боковi мури розходились вiд вхiдної вежi клином, нависали над крутими схилами, з яких пнулися