Читати книгу - "Оголошено вбивство"

— Я спробую не надокучати їй занадто, — заспокійливо промовив Кредок. — А хто мені відчинив двері? Міс Джулія Симонс?

— Так. Ви хочете поговорити з нею тепер? Патрика немає вдома. Філіпа Геймс працює в «Даяс-Холі», і ви знайдете її там.

— Дякую, міс Блеклок. Я хотів би побачитися з міс Симонс тепер, якщо можна.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

ДЖУЛІЯ, МІЦІ Й ПАТРИК

I

Коли Джулія увійшла до кімнати й сіла на стілець, який звільнила для неї Летиція Блеклок, вираз обличчя в неї був спокійний і стриманий, і це чомусь роздратувало Кредока. Вона подивилася на нього незворушним поглядом і стала чекати його запитань. Міс Блеклок тактовно вийшла з кімнати.

— Будь ласка, розкажіть мені про вчорашній вечір, міс Симонс.

— Учорашній вечір? — промурмотіла Джулія без будь-якого виразу в очах. — О, вчора ми поснули, як мертві. Такою, либонь, була наша реакція.

— Я маю на увазі вечір, починаючи з шостої години.

— А, розумію. До нас прийшло чимало занудних людей.

— Справді занудних?

Вона обдарувала його ще одним незворушним поглядом.

— Ви ж уже знаєте, хто тут був.

— Я ставлю вам запитання, міс Симонс, — люб'язно проказав Кредок.

— Пробачте мені. Це так нудно, коли тебе примушують щось повторювати. Навіщо вам… Ну, гаразд… Прийшли полковник і місіс Істербрук, міс Гінчкліф і міс Мерґатройд, місіс Светенгем та Едмунд Светенгем і місіс Гармон, дружина вікарія. Вони прийшли в такому порядку, як я назвала. А якщо ви хочете знати, що вони казали, то всі вони по черзі казали одне й те саме: «Я бачу, ви увімкнули центральне опалення» і «Які чудові хризантеми!»

Кредок закусив губу, щоб не засміятися. Вона зображувала їх досконало.

— Винятком була місіс Гармон. Вона мила жіночка. Увійшла сюди в капелюшку, який чудом не зсунувся з її голови, та з незав’язаними шнурками й відразу запитала, коли відбудеться вбивство. Її слова всіх збентежили, бо всі вони прикидалися, ніби зайшли випадково.

Тітка Леті сухо відповіла їй, що відбудеться воно дуже скоро. А тоді задзвонили дзиґарі, і коли стих останній звук, світло погасло, двері відчинилися, і чоловік у масці сказав: «Руки вгору, хлопці» чи щось таке. Усе відбувалося наче в поганому фільмі. Справді сцена була безглуздою. А потім він двічі вистрелив у тітку Леті, і відчуття чогось безглуздого зникло.

— Де був кожен, коли це сталося?

— Коли погасло світло? Усі просто стояли тут, у вітальні. Місіс Гармон сиділа на канапі, Гінч (тобто міс Гінчкліф) стояла перед каміном у чоловічій позі.

— Ви були в цій кімнаті чи в тій, що далі?

— Переважно, думаю, я була в цій кімнаті. Патрик пішов до іншої, щоб узяти херес Думаю, полковник Істербрук пішов за ним, але цілковитої певності в мене нема. Ми просто, як я сказала, стояли та сиділи то там, то там.

— А де були ви?

— Думаю, я була біля вікна. Тітка Леті пішла взяти сигарети.

— На столі, біля арки?

— Так — а тоді світло погасло, і почався поганий фільм.

— У того чоловіка був потужний ліхтар. Як він ним користувався?

— Він спрямував його на нас. Усім засліпило очі. Неможливо було не кліпати повіками.

— Я хочу, щоб ви відповіли на це запитання точно, міс Симонс Чи він тримав ліхтар нерухомо, чи водив ним туди-сюди?

Джулія поміркувала. Тепер вигляд у неї вже не був такий знуджений.

— Він водив ним, — сказала вона повільно. — Як водять прожектором у танцювальній залі. Світло вдарило мені в обличчя, але потім ковзнуло далі по кімнаті, і пролунали постріли. Два постріли.

— А потім?

— Він рвучко обернувся — і Міці завила, наче сирена, невідомо звідки, а тоді пролунав ще один постріл. Потім двері зачинилися (вони зачинилися повільно, з тонким і якимсь, знаєте, моторошним скрипінням), і ми всі опинилися в темряві, не знаючи, що робити; бідолашна Банні верещала, як недорізаний кріль, а Міці репетувала в їдальні так, ніби хтось приставив їй там ніж до горла.

— Ви думаєте, той чоловік сам у себе вистрелив чи, спіткнувшись, упав, і револьвер вистрелив сам по собі?

— Не маю найменшого уявлення. Усе відбувалося, ніби на сцені. Спочатку я вважала, то був чийсь дурний жарт — аж поки не побачила, як цебенить кров із вуха тітки Леті. Адже, якщо ти навіть хочеш вистрелити з револьвера, щоб надати сцені правдивості, то ти стрілятимеш над головами в людей, щоб ні в кого не влучити, чи не так?

— Та певно, що так. Ви думаєте, він бачив, у кого стріляє? Тобто я хочу запитати, чи міс Блеклок перебувала у світляному колі від ліхтаря?

— Не можу сказати. Я не дивилася на неї. Дивилася на того, хто стріляв.

— Я веду до того, чи думаєте ви, що той чоловік умисне стріляв у неї — в неї, а не в когось іншого?

Джулію, схоже, здивувало таке припущення.

— Ви хочете сказати, він цілився саме в тітку Леті? О ні, я так не думаю… Зрештою, якби він хотів пристрелити тітку Леті, то він міг би обрати для цього набагато кращу нагоду. Навіщо йому було збирати всіх тих друзів і сусідів, щоб тільки ускладнити собі справу. Він міг би вистрелити в неї, ховаючись за парканом, як це роблять у добрій старій Ірландії, у будь-який день тижня й відразу покінчити з цією справою.

Ці слова, подумав Кредок, були переконливою відповіддю на припущення Дори Баннер про те, що зловмисник напав саме на Летицію Блеклок.

Він сказав, зітхнувши:

— Дякую вам, міс Симонс. А зараз я піду й спробую поговорити з Міці.

— Стережіться її пазурів, — застерегла його Джулія. — Вона татарка!

II

Кредок, у супроводі Флетчера, знайшов Міці на кухні. Вона розкачувала тісто й подивилася на нього з підозрою, коли він увійшов.

Її чорне волосся нависало над очима; вигляд у неї був похмурий, а яскраво-червоний джемпер та світло-зелена спідниця, які були на ній, не відповідали нездоровому кольору її обличчя.

— Чого ви приходити на мою кухню, містер? Ви ж із поліції, чи не так? Мене завжди, завжди переслідують — порятунку нема! Мені треба було б уже звикнути. Кажуть, ніби в Англії у вас усе по-іншому, але це не так! Ви прийшов мене мучити, примусити, щоб я говорити, але я нічого вам не скажу. Можете відривати мені нігті, припалювати