Читати книгу - "Біографія випадкового чуда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Слухай, я не маю часу зараз говорити.
— Чим же ти зайнятий?
— Мені треба підготувати продукцію.
— А що її готувати? Відрубав і поклав на прилавок.
— Відстань. Тобі не пора в школу?
— Сьогодні вихідний.
— Відколи це понеділок вихідний?
— Мішо, — серйозно сказала Лєна, — ти мене не любиш?
Міша розкладав перед нею на прилавку свіженькі бичачі яйця. Він сказав:
— При чому тут любов?
— Як це при чому?
— Ми раз поцілувались, а я тебе вже любити маю?
— А хіба нє?
— Нє.
— Нащо ж ти тоді ліз цілуватися?
— Хотів із тобою переспати.
Лєну охопила страшна підозра.
— Ти продав тим двом, що я тебе просила, м’ясо?
— Тобі, Лєно, взагалі лікуватися у психіатра треба.
— Чому?! Тому що я хотіла їм допомогти?
— Та вони плювали на твою допомогу!
— Це була моя справа! Мій план! Я тобі заплатила гроші!
— Забирай свої гроші і йди звідси.
Міша віддав Лєні її гроші, Лєна перерахувала їх і пішла на вокзал.
У вокзальному парку сиділа тільки жінка. Як завжди, курила і пила пиво. Одягнена була у короткі шорти, і голі ноги вкривали рани і синці. Напевне, тяжко минулого вечора поверталась додому.
— Де ваш чоловік? — спитала Лєна.
— Дай закурити, — сказала жінка.
— Ви ж уже курите.
Жінка викинула свою сигарету під лавку й усміхнулася Лєні прорідженими зубами.
— Уже не курю.
— Де ваш чоловік?! — уперлася Лєна.
— Який чоловік? Іван? Не знаю, десь спить, зараза. Чи ти Петра маєш на увазі?
— А у вас їх два?
— Ха! В мене їх ціла рота!
Лєна присіла до жінки на лавку, спитала:
— Чого ви п’єте?
Пиячка, судячи з усього, відповідала на це питання мільйон разів. І вона була дуже переконливою. Крикнула на весь вокзал:
— А що мені ще остається робити?!
Лєна сказала:
— Не знаю, що-небудь. Працювати десь, народити дитинку, ну, ви розумієте, жити по-інакшому…
— Знаєш що?! — жінка аж підскочила на лавці, але була надто п’яна, щоб дотягнутися і вдарити Лєну в лице. — Совісті у тебе нема! Тільки подивіться на них! Які ж безсовісні люди тепер пішли! Слів просто не хватає!
***
Лєна ніяк не могла вирішити, ким хоче стати і на що вступати до університету вчитися. Чи то на іноземні мови і бути перекладачем, чи то на юриста і захищати бандитів, чи то на філософію і бути філософом. Останній фах приваблював її найбільше, хоча Лєна не розуміла, що конкретно філософи роблять.
На базарі їй зустрілася старша жіночка, яка сорок років викладала філософію і навіть захистила докторську дисертацію на тему «Сенс життя». Лєна запитала в неї, у чому полягає сенс життя і про що була дисертація. Жіночка не змогла відповісти. Вона сказала: «Ну…» — і більше нічого. Про сенс життя тільки й залишається, що нукати, зробила висновок Лєна.
Лєнин батько теж сказав «Ну», коли його звільнили з високооплачуваної посади вантажника. Але у відчай не впав. Він не був із тих людей, які легко здаються. Вантажник, казав Лєнин батько, робота безперспективна, а мені ще жити і жити. Буду займатися сільським господарством! Буряки буду вирощувати. Або картоплю. Тут треба добре подумати, що матиме кращий попит. Буду ґаздою. Куркулем. На землі робиш і будеш мати. Земля не скупа, всім дасть.
Землі навколо було справді багато, набирай, скільки влізе. Ніхто особливо до землі не рвався, бо не було чим її обробляти. Кілька соток можна обробити і сапкою, але з гектарами такий фокус не проходив. Колгоспні ферми і гаражі стояли розграбовані й заростали бузиною. Колишню колгоспну землю роздали щасливим селянам, і вони навіть не знали, де чий гектар. Гектари заростали польовими квітами і кущами шипшини.
— Нічо-нічо, — замріяно казав Лєнин батько, — я прочитаю кілька книжок і буду сільським бізнесом займатися. Першовідкривачем буду. Тут головне не пропустити момент. Усі наїдяться базаром, кинуться до землі, а я вже тут як тут.
Його прадід, Лєнин прапрадід, мав гектари поля і навіть, здається, якийсь заводик, чи то цукровий, чи то молочний. Якщо він міг, казав Лєнин батько, чого я не зможу? Історія розвивається по спіралі, зараз час знову повертатися до свого коріння. Україна завжди була аграрною країною, комуняки хотіли з неї зробити промислову і пролетіли, як фанера над Парижем. Усі заводи поставали, страшно дивитися. А земелька — то все, що в нас лишилося. І не просто земелька! Чорноземи! Недаремно німці вивозили українську землю вагонами. Вони були не дурні. В українську землю що не кинь, вродить. У 1947-му, коли голод був, люди не мали що садити і кидали в землю лушпиння від картоплі. І що ти думаєш?! Така картопля вродила, якої ще світ не бачив. Як кавуни завелика!
Це все Лєнин батько говорив, сидячи на балконі й попиваючи пиво. Лєнина мама попивала на кухні валер’янку. Валер’янка тоді коштувала копійки, вона, до речі, і зараз дуже дешева.
— Що ти про це думаєш? — питав Лєну батько.
— Думаю, що треба щось робити, — серйозно відповідала вона.
— Правильно! Оце світла голова!
Батько завжди хотів мати сина, але йому не пощастило і народилася тільки Лєна. Він пробував виховувати її як справжнього чоловіка, і частково йому це вдалося.
— Навіть вантажником не протримався! — кричала з кухні Лєнина мама.
— За що там триматися?! Я тобі молдавські помідори не наймався ціле життя грузити!
— Великий пан!
— Чекай ще, ще не пан, але скоро ним буду!
— Ходимо голі-босі, а він паном скоро буде! Он дитина в університет вступає, а грошей нема!
— Мене ніхто в університет за ручку не вів і її не буде. Має голову на плечах, нехай вступає.
Усі Лєнині однокласники вже давно визначилися з майбутньою професією. Хто їхав до Харкова вчитися на міліціонера, людей грабувати, хто в медакадемію — людей убивати. Одна в музучилище пішла, але вона справді мала талант до музики. Багато подалося на економіку — рахувати гроші, яких нема. Один на політика пішов, він хоч і дурний був, зате симпатичний, а в політиці це головний аргумент — бути симпатичним і чоловіком. Дві чи три однокласниці зразу після школи вискочили заміж і сказали, що їм ніякої науки
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Біографія випадкового чуда», після закриття браузера.