Читати книгу - "Хотин"

— Звідкіля ось це? — Микита махнув головою у напрямку мертвого татарина, який лежав неподалік.

— Я все скажу, все! Тільки не вбивайте!

— Не вб'ємо. Тільки поводься гарно. Так ось, я повторюю запитання, звідки татари?

— Це посьольство, пане, посьольство! Хан Джанібек-Ґірей посилав до господаря Томша. Але він уйшов до сультана Османа. Тож вони повертались до хана. У нас залишилися на ніч… Йой, ненько, кляті козачиська усіх побили! — раптом запричитав бранець. Один із козаків штурхнув його ногою, і він замовк.

— А чого ж ви бусурманам служите, га?

Кондулеску затрясся всім тілом.

— Турок прийде — б'є, козак прийде — б'є! — плаксивим голосом заводив він.

— Ну-ну, у татар, напевно, з гаківниць не стріляли.

Полонений мовчав.

— Де зараз хан з ордою?

— Я не знаю де, але дуже близько, йой, зовсім близько!

— Ну, то ось що! Ми забираємо все, що нам необхідно, і йдемо своєю дорогою. Ти поки будеш тут. Коли вирушимо, я тебе відпущу. Дивися за ним добре, Малюто, — звернувся він до дебелого козарлюги, що тримав полоненого, — а то поки будемо вози вантажити, він іще, не дай Боже, татар приведе.

Швидко завантажилися. Всі запаси вже були вложені й готові до перевезення. Очевидно, усе готувалося для татарської орди. На вози зносили полотняні мішки з пастремою[12] й сухарями, рибою і мукою. Усе швидко вкладали, вкриваючи цупким полотном, і перетягували просмоленими мотузками. Вигорнули чималого сінника і забрали десять возів сіна. У клуні знайшли два вози свіжоспечених житніх хлібів. Ще десяток ущерть заповнили мішками з пшеницею, житом та ячменем. Окремо знайшли три вози, навантажені запасом пороху та куль. Із вежі зняли дві гаківниці. Козаки збирали по подвір'ї трофейні шаблі, мушкети та ятагани. З обори виганяли два десятки корів. У стайні знайшлося стільки само коней. Микита дивився на те, як швидко наповнювалися вози, й палив люльку. Підійшли Андрій і Максим. У Кульбаби при боці висіла нова турецька шабля.

— Ну, як тобі шабелька? — похизувався він перед Микитою.

— Гарна, — обхопив Непийпиво зручне прохолодне руків'я, — у кого вициганив?

— Ну-у… — протягнув Андрій, відкопиливши губу, — скажеш таке! У мурзи в бою здобув. А ось ще! — Кульбаба витягнув із глибочезної кишені шароварів шкіряний гаман, туго набитий срібними татарськими аспрами.

— Той що каже? — махнув Максим головою у бік полоненого волоха.

— А, нічого путнього. Каже, що татари зовсім поряд, та я й без нього знаю. Але він усього не каже. Допитати б, та часу нема… Ви чого вештаєтеся, вози навантажили?

— Свої — так, — недбало кинув Андрій.

— Ну, то біжи іншим допомагай! Чув, що татари поряд? Хочеш наскочити?.. Давай-но, рухайся!

Андрій, не сперечаючись, подався до комори. За мить уже викочував звідти важкі бочки й разом ще із двома козаками вантажив їх на вози. До них приєднався й Максим.

Стрімкою ходою Микита попрямував до найближчої будівлі, яка підіймала свій високий дах посеред двору. Схилив голову в низеньких сінях і ступив через поріг до світлиці. Світлиця, завішена килимами, була навіть більшою, ніж здавалося з вулиці. Вона вже несла на собі сліди козацьких відвідин — перевернуті лави, зірвані зі стін полиці й черепки на струганих дошках долівки. Поряд, у калюжі крові, завмер ще один татарин. Він був одягнений у зелений жупан, а не в баранячий кожух, на відміну від тих, що були вбиті на подвір'ї. Скляні очі дивилися в стелю, чорний рот широко відкрився у нечутному крику.

Микита обдивився кімнату. Одразу ж помітив, що на стінах відсутні образи. Поруч із розбитою скринею побачив невеличку книжечку. Зігнувшись, підняв. У срібних палітурках сторінки з чудернацькими змійками арабської в'язі. Коран. Микита похитав головою і пожбурив знахідку в купу мотлоху. Запалив наготовленого раніше смолоскипа. Коли по просмоленій парусині затанцювали язички полум'я, кинув услід за Кораном. Одразу ж зайнявся килим на стіні. Рвучко попрямував до дверей.

Козаки закінчували ладнати вози. Через п'ять хвилин, коли з підпаленої колиби пішов густий чорний дим, загін виїжджав за ворота. Останнім, полоснувши ножем по путах на руках полоненого, від'їхав Малюта.

Волох постояв іще деякий час. Потирав занімілі зап'ястя і дивився услід козакам повним ненависті поглядом.

— Погані пси! Свинопаси… Я з вами ще зустрінусь! Я вам ще покажу, як знущатися з родичів господаря Томша!

Сиплючи прокльонами на адресу запорожців, Кондулеску швидко перетнув одкриту місцину перед відчиненими воротами. Заглибився в ліс у напрямку, протилежному тому, куди поїхали козаки. Огрядний волох поспішав і навіть час од часу переходив на біг. Однак дуже скоро він покинув це незвичне для себе заняття. Десь попереду почулось іржання коня…

Микита гнав загін без перепочинку аж до обіду. Час од часу тривожно поглядав назад — чи не з'явилися, бува, татари. Але у скелястих, укритих густим підліском улоговинах було видно хіба на сто-двісті кроків, тож тривога не покидала. Нарешті вдалині стала помітною широка срібляста стрічка Прута. Швидка гірська річка текла тут у широкому руслі з плескатого, обтесаного водою пісковика. Подекуди сильно розливаючись, у багатьох місцях вона звужувалася. Оскільки там було мілко, козаки мали цілком реальний шанс переправитись, не витрачаючи багато часу.

Густі зарості верболозу, кленів та тополь біля річки стали ще густішими. Скелясті береги ховалися під кількома ярусами пишної рослинності. Скоро стало неможливим просуватися — вози безнадійно застрягали у непрохідному підліску. Тріск гілок, посилений луною кількох скель, було чути на багато верст. Вирішили просуватись уздовж берега.

Нарешті хащі почали рідшати й розступилися, запрошуючи подорожніх до широкого русла під укритою пагонами дикого винограду скелею. Торохкотячи важкими возами, валка виїхала на висипаний кам'яними брилами берег. Микита дав команду на короткий перепочинок, а сам заходився перевіряти глибину річки. Гайдук, радіючи воді, голосно форкав і здіймав хмари сріблястих бризок.

— Можна переправлятися, — сказав, коли повернувся, до Горбоноса. — Трохи глибше, ніж здається, але вози пройдуть. І течія несильна. Починаємо!

Важкі фури, занурюючись мало не до верху кованих залізом коліс, потягнулися довгою стрічкою до протилежного берега. Ішли навскіс, намагалися зменшити силу течії. Повільно, але без зупинок долали сажень за сажнем. Ось уже й перший віз, стікаючи цівками води, викотився на низький, порослий зеленим килимом трави, берег. За ним другий, третій. Почали переправлятися комонні. Затягнуті шкіряними пасками широкі кінські груди, мов міцні носи моноксилів[13], розрізали струмені прозорої води. Через чверть години більша частина чати була на протилежному березі. Микита, що його весь час не залишало гостре