Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чи не найправдивіше з усіх майбутніх видатних діячів української радянської культури написав Остап Вишня, котрий 1919 року в Кам’янці-Подільському виступав з фейлетонами під псевдонімом Павло Грунський в офіціозі «Україна» та в інших газетах УНР, а пізніше в одній із своїх ранніх «Вишневих усмішок» писав:
«У 1919 році був у Кам’янці. Питаєте — чого? Та того ж, чому там були й ви».
Чи не скидається те, що я пишу оце, на виказ — той паскудний «донос», яким дуже люблять користуватись в наш час ті офіційні особи, котрим за їхнім службовим становищем належить копирсатись у біографіях українських культурних діячів? Ні, - це історія, яку не годиться редагувати, підтягаючи її до ідеологічної кондиції, замовчуючи про одне, викреслюючи друге й додаючи третє, якого взагалі не було. Історичні факти лишаються фактами, їх можна по-різному пояснювати, але не замовчувати. Цього вимагає історія як наука і елементарна етика як основа всякої порядності, без якої неможлива чесна праця.
До того ж пишу про людей, яких уже нема серед живих (окрім Панча й мене), а, як каже Святе Письмо: «мертві страху й сорому не імуть». Та й чого боятись або соромитись живим і мертвим? Діло, як кажуть, давнє! Я особисто ніколи не приховував свого перебування в українській армії і на закиди офіційних осіб: «Ви ж таки були петлюрівським офіцером!» — завжди виправляв: «По-перше, був козаком, а не старшиною, а по-друге — не петлюрівської, а української народної армії». — «Та це все одно: адже командував цією армією Петлюра», — кажуть мені, але й на це в мене є свій аргумент: «Ні, не все одно: адже ви не називаєте Червону армію тих часів — троцькистською, а її вояків троцькистами, хоч командував тією армією Троцький». Крити моїм опонентам нема чим, і дискусія припиняється.
Прискіпливий мій критик скаже: «Так що ж, за вами виходить, що всі українські культурні діячі були петлюрівці?» І на це скажу: слово «петлюрівець» — не українське слово, його накинуто нам зовні: ніхто з військових, урядовців, діячів науки й мистецтва тих вікопомних літ так не називав себе, бо служили вони не Петлюрі, а ідеї національного відродження України. Якщо за тих років, коли вирішалось майбутнє України, вони не стояли на радянській платформі, то в цьому винні не вони. Тут до речі буде нагадати фразу з спогадів старого більшовика Миколи Скрипника, яку цитую з пам’яті, бо, хоч Скрипник і реабілітований тепер як більшовик і державний діяч, та його спогади, надруковані в 20-х роках, стали тепер «пропащою грамотою» і їх не знайдеш ніде. Отже, Скрипник писав: «Хто боронив проти нас Київ у січневі дні 1918 року? Адже полки Центральної Ради здебільшого розкладались і оголошували нейтралітет або навіть переходили на наш бік. Київ боронили протягом десятьох днів в основному загони «вільного козацтва», наспіх сформовані з українських робітників Батиєвої гори, Куренівки й Лук’янівки. Невже ці робітники хотіли реставрації влади капіталістів і поміщиків на Україні? Безперечно, ні! Вони хотіли того ж, чого й ми, але в Центральної Ради була, хоч і погана, програма в національному питанні, а в нас, більшовиків, не було ніякої програми»…
Розпрощавшись з Галею, я подався на запасні колії шукати вагони міністерства шляхів, у якому служив за гетьмана, сподіваючись знайти там знайомих урядовців і через них зорієнтуватись у нових для мене обставинах. Мені довелось чимало попоходити між валками пасажирських вагонів різних міністерств, перше ніж я натрапив на валку міністерства шляхів, де в окремому вагоні третього класу містився й мій фінансовий департамент. Між небагатьма тепер знайомими урядовцями департаменту, що кочуючи добирали способу керувати фінансами різних шляхів України, я здибався з діловодом Пархоменком, з котрим зблизився ще в Києві. Частина урядовців тут же мешкала на горішніх полицях, але Пархоменко підшукав собі кімнату в місті, куди й повів мене заночувати, кінчивши роботу.
Ми пройшли з півкілометра бруківкою повз городи, що пролягли між вокзалом і першими будинками Нового плану, цебто нового міста, відокремленого маленькою річкою Смотрич на дні глибокого провалля від Старого міста, що являло собою старовинний Кам’янець-Подільський.
У двоповерховому будинку, наповненому вщерть наїжджими тимчасовими квартирантами, була на першому поверсі комірчина Пархоменка, до якої, тільки-но пройшла чутка, що через фронти й усякі небезпеки прибув хтось із більшовицького сходу, почалась справжня проща мешканців із цього й сусідніх будинків. Кого тут тільки не було! Навіть троє охтирців прибігли розпитати мене про долю своїх родичів і знайомих, покинутих аж на протилежному кінці Наддніпрянщини. Один із них був студент, представник дуже поширеного в Охтирці прізвища Курило, відомий не стільки тим, що був син дрібного крамаря, скільки цілою плеядою негарних рідних сестер, прозваних у місті «гадючі голівки». Другий був колишній вахмістр уланського полку Кушніренко, батько мого гімназіяльного однокласника. Третій — колишній корнет цього полку — був відомий тільки тим, що одружився з одною із гарненьких охтирських панночок Мартинович. Незважаючи на свої українські прізвища, ніхто з них не виявляв особливих симпатій до українського національного Руху, коли почалась революція, але потреба тікати з кимось від більшовиків зв’язала їх із загонами Директорії й змусила опинитись аж на крайньому заході України, одночасно й українізувавши цих недавніх «малоросів». Розпитуючи мене про Охтирку, всі вони говорили українською мовою, якою нехтували в Охтирці. Але що я міг їм сказати про їхніх родичів та знайомих, коли виїхав відтіля ще раніше від них? Хіба тільки передати випадкові чутки, що доходили до мене зрідка з рідних місць. Одна з таких чуток була про сумний кінець Василя Головинського, мого товариша по мешканню в Києві й дальших мандрах.
Розв’язавши винниченківську проблему «чесності з собою» тим, що не заплатив за харчування голові нашої своєрідної «комуни» на Фундуклеївській вулиці пані Драгомирецькій, Василь подався в рідні палестини й дістався до містечка Тростянця, де йому дальшу дорогу перепиняв денікінський фронт. Отут би йому й перечекати, поки фронтова буря перекотиться далі, але Василеві так кортіло побачити рідні місця, що він зважився пройти останні 18 кілометрів пішки, байдужий до того, хто тепер володіє Охтиркою — білі чи червоні.
Для тих і для тих його постать у студентській уніформі видавалась вельми підозрілою, і хтось — точно невідомо, — зустрівши Василя на дорозі між двома ворожими арміями, на всякий випадок розстріляв його. Так би мовити, — для профілактики…
Ця чутка справила на охтирців, які знали Василя як вічного
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори», після закриття браузера.