Читати книгу - "На скрижалях історії"

Весна відходить. Запізнілі вишні в садках їй здивовано споглядають услід. Ще з давнини люди в Україні вміли вибирати місцини, де стояти хаті, куди покуттям, куди вікнами. По наземних прикметах угадували де копати колодязь. Здогадувалися, звідки й в який бік прямують підземні потоки, до якої води слід докопуватися — до першої, другої чи аж до третьої, щоб пустити джерела, придатні для прання, і для варива... і для поливання хатніх квітів чи городини. І глину знали як вибрати, щоб не мокріли стіни...

Тож і батько з теслями на новій садибі намітили кілочками місце для хати. За давнім звичаєм по кутах насипали чотири купки жита. Коли через першу ніч вони не будуть розгреблені — місце для хати щасливе. Наступного дня раненько батько оглянув купки жита й побачив, що одна, що була під кутовим кілочком із правого боку розгреблена. Батько з мамою, порадившись, вирішили перенести кілочка на два аршини вліво. Тепер можна сміливо закопувати стовпи. Хати в селах будують без фундаменту.

Батько змайстрував легенького візка. Іванові стало легко ходити по рівному шляху. З дозволу мами він із братом поїхав до нової хати.

Клуня вже готова, дах вкритий молодим очеретом. Не вистачає лише лелечиного гнізда. Домівка поки що без вікон і дверей, мама позавішувала їх ряднами, щоб не було протягів. Хату мама виліплювала, мов ластівка своє гніздечко. Стіни обмазала сама, скільки ж це коштувало тяжкої праці! Днів два допомагала її рідна сестра з Копійчаного хутора. Добре, що глина поруч, зате з водою тяжко: поряд криниці немає, а з річки — далеко, і все нагору. Але все це зроблено, залишилося встановити вікна й навісити двері.

Половина хати вшита соломою, іншу частину завершує батьків родич. З ним на вершку й брат Артем. Сидить, чеберяє ногами по стрісі й кличе Івана:

— Залазь сюди, на верх!

Хоча й настрахався, але вже й він сидить на самому верху, на латах. Глянув навколо й пролепетав до брата зачаровано:

— Яка безмежна далечінь! Он у степу, за Високою могилою, Святий Петро вівці гонить.

То у велику спеку так дрижить нагріте повітря, а дід Андрій так трактував:

— То Петро гонить вівці.

Ззаду видно сусідню Лебедівку й озеро в Макітреті, баба Химка товмачила:

— У тім озері є русалки, вони виходять на берег уночі й водять танок, побравшись за руки, як же вони здибають кого, то залоскочуть до смерті.

Минула гаряча Петрівка, ось уже Петра й Павла. Сім'я коваля живе вже в новій хаті. Мама готує їсти посеред двору, у хаті не змуровано ще нічого, щоб варити там. Вона радіє, на обличчі весь час усмішка, не соромно тут перед сусідами, які йдуть з церкви додому, вітаються до неї. Усе це схоже на циганське життя, але воно не турбує її, бо знає, це ненадовго, скоро все стане на свої місця.

За ворітьми, проробленими у великій канаві, якою поміщик Давидов обкопав свою землю, на просторому майдані стоїть чотири вітряки. Це те, чого Іван ще не бачив зблизька. У будь-яку пору року на цьому місці — справжнє тирлище всіх вітрів, але особливо — у пору пізньої осені. Коли вітри крутять їх велетенські крила від непомірної напруги вітряки аж стогнуть, риплять, стукотять, лопотять, а крильми роблять так, ніби ось-ось зараз зірвуться з місця й полетять у невідому далечінь.

Але так не буває, кожного вітряка мірошники тримають на товстому канаті, як дикого звіра. Дуже хотілося побувати у вітряку, коли він меле зерно. Люди там ходять, не боячись нічого: уносять і виносять мішки з зерном і борошном. Без вітру вітряки стоять спокійні, немає тоді там шуму.

Якось він таки побував на верхньому майданчику вітряка. Велике дерев'яне колесо рухає все: і камінь, який мов дзиґа крутиться на веретені, аж кошики трясуться, і увесь вітряк так трясе, неначе він скоро перекинеться на землю дверима вниз, накриє тут усіх. Іван перелякався й швидко дременув звідти додому. Дивно йому, як то Петровий батько цілий день сидить у тому вітряку й не тікає надвір. Не тіпаючись, надбирає з кожного лантуха два коряки змеленого борошна й відсипає в свій широчезний лантух?

Батькова кузня готова. Збудував він її за канавою на рівному майданчику, стіни заплів лозою, а задню стіну зв'язав з очерету. Покрівлю встелив чернюками, а всередині вже горн із міхами й ковадлом. Давно односельці цікавляться:

— Коли вже кузня працюватиме?

Сьогодні тут галайстра селян. Чути дзвін ковадла, стукіт молотка. Інколи вчувається, як гупає великий молот, допомагаючи батьковому кувати розпечене червоне залізо. Селяни, переважно молоді. Між ними найстаріший дід Прохір Борисенко. Навертаються різні балачки хто про що, а коли з'явився «штатний» балакун Терешко Швагер, відразу все змінилося. Він заводить:

— Хто ж це вам, діду, поламав ярмо?

— Най би тебе пранці з'їли! Спитай моєї сірої корови.

— Не смійтеся, діду, бо я ж запитую, не жартуючи...

— А я й кажу, не жартуючи... Чого балухи вилупив? Це ж не те, що розповідати, як я женився.

Терешко не вгамовується:

— Ви таки тоді й не доказали, як женилися...

— То йди до гурту, розкажу, як мене женили. — І почав свою оповідь: