Читати книгу - "Дух сп’яніння. Алкоголь: Історія звичаїв уживання алкогольних напоїв"

На думку батька медицини Гіппократа, викликаний сп’янінням раптовий прилив крові приводить до того, що душа і думки, які її наповнюють, змінюються, люди забувають на хвилину свої нещастя і сповнюються життєвої віри й надії на краще майбутнє136. Також у давньому фінському народному епосі на захист уживання алкоголю сказано, що він покращує настрій. У «Калевалі»137 мати Леммінкяйнена весь день спонукає свого сина пити пиво, аби той забув про образу, якої завдала йому дружина. Непрощенний учинок Кюлліккі полягав у тому, що вона пішла в село розважитися замість того, щоб сидіти зі свекрухою в темній хаті, чекаючи на можливе повернення Каукоміелі додому.

Для перського поета Омара Хайяма вино також було єдиним засобом розвіяння туги і безнадії.

Самих лише радості та самовпевненості, викликаних легким сп’янінням, не завжди було достатньо, щоб переконати в терапевтичному впливі алкоголю. Потрібно було пити ще. Вважалося, що варто напиватись як чіп, але не надто часто, аби це не ввійшло у звичку. Алхімік Арнольд Віллановус вихваляє терапевтичний вплив регулярного вживання алкоголю (напиватись як чіп кілька раз на місяць), адже сильне сп’яніння очищує тіло від нездорових рідин138.

Незмінне правило «напиватися раз на місяць» іще довго лишалося вельми популярною рекомендацією. У 1570-х роках авторитетний шведський лікар Бенкт опублікував медичну книжку, таку собі збірку статей усіх найрозумніших предків — любителів істини. Бенкт указує на висловлену ще Авіценною думку, згідно з якою задля збереження здоров’я корисно добряче напиватися один-два рази на місяць. Тим, хто страждає від головного болю, пити не варто139.

Відомий мислитель і гуманіст ХVІ століття Мішель де Монтень також згадує у своїх есеях140, що чув, як паризький лікар Сільвіус стверджував, що раз на місяць для здоров’я добре бадьорити й подразнювати шлункові сили, над міру випиваючи, аби вони не ослабли та не заснули. Монтень не уточнює, яким чином надмірне вживання алкоголю завадить ослабленню шлунку. Можливо, лікар Сільвіус мав на увазі, що сильна блювота сприятиме зміцненню шлункових м’язів?

Уживання алкоголю для піднесення настрою було вельми поширеною практикою в армії. Як відомо, військова промисловість завжди стежить за новими віяннями в науці. Доза випитого алкоголю робила вояка дієвим елементом військової машини. Ще шведський король Ґустав Ваза в 1556 році наказав воякам перед боєм уживати міцні алкогольні напої, аби воїни були бадьорими і сильними під час зустрічі з ворогом141. На початку ХVІІІ століття британським солдатам давали ром — «барбадоську воду» — для того, щоб вони, сп’янівши, оскаженіло рвалися в бій. Голландський джин також годився. П’яну солдатську зухвалість почали називати «голландською відвагою»142.

Уживання міцного алкоголю й справді додавало «відваги». Найбезглуздіший приклад патетичної п’яної військової відваги описаний у поемі Й.Л. Рунеберґа, присвяченій графові Сандельсу, який від 1787 року командував ескадроном у Східній Фінляндії. Коли росіяни починають наступ, чарколюб Сандельс лишається спокійним і пропонує пасторові випити на честь ворога. Ад’ютант Сандельса нервує і вимагає інструкцій. А той жартує і радить своєму ад’ютантові випити чарку міцного заспокійливого женевера. Ображений лейтенант обзиває Сандельса боягузом і звинувачує у зволіканні, тому той, охоплений п’яним завзяттям, заскакує на коня і виїжджає на середину поля бою, не усвідомлюючи небезпеки у той час, як повз нього свищуть кулі. Коли ескадрон Сандельса перемагає в битві, той пояснює свою заслугу точним розрахунком часу наступу. Рунеберґові рими засвідчують насамперед, як питущий син гірського радника[15] безвідповідально наразив фінів на кулі.

Захоплення фінів алкоголем залишило слід на багатьох способах змішування і ритуалах уживання. Про святий альянс між армією і ромом нагадує назва ґроґу, яка походить від прізвиська адмірала Едварда Вернона «Старий Ґроґ». У 1740 році адмірал зробив спробу погамувати пияцтво на британському флоті, наказавши розбавляти денну майже півлітрову дозу рому для екіпажу водою143.

У Фінляндії ледь не містичну історію має «Чарка Маршала», корені якої походять із російської армії. Горду поставу і здатність непохитно тримати по вінця наповнену чарку в руці й осушувати її залпом, не скривившись, Маннергейм виробив, коли перебував на військовій службі в російській лейб-гвардії. Офіцерський раціон включав одну чарку за сніданком і дві за обідом. Оскільки фінансування було державне, кожен наповнював свою чарку по самі вінця. Маннергейм з цікавістю спостерігав за тим, як його гості впораються зі своїми повними чарками. Коли хтось розливав напій на їжу, Маннергейм розсерджено питав, чи треба було їжу присмачити алкоголем, чи розбавити соус, чи з їжею щось іще не в порядку144. Так «Чарка Маршала» стала шановним ритуалом, хоча й має ледь не простацьке походження.

Були алкогольні напої диво-ліками чи ні, про їхній стосунок до медицини нагадує хоча б те, що коли ми й сьогодні проголошуємо тост, то бажаємо один одному здоров’я і довголіття. Застільні побажання, утім, мають глибше ритуальне значення, корені якого сягають часу, коли за товаришів по чарці прагнули мати богів.

Чому ми піднімаємо келих? Чому виголошуємо тост на чиюсь пошану? Чому бажаємо щастя тому, за кого п’ємо? Чому святкуємо?

Давня індіанська легенда розповідає, що текілу (напій, дистильований із соку агави) вигадали, коли блискавка розщепила агаву, влучивши прямісінько всередину. Коли налякані люди помітили, якою смачною виявилася рідина, що витекла, то подумали, що солодкий сік агави — це дар богів.