Читати книгу - "220 маршрутів"

з них — необов’язкова на ділянках, і автобус там ставав рідко. Але ж ні — його палички, які заважали одній людині, через хвилину почали перешкоджати половині автобуса! Дві пенсіонерки вели жваву дискусію про те, як ото сучасна молодь не шанує старших, і навіть коли Малий висів на Міжнародній, а загроза смерті через продірявлювання барабанними паличками минула, вони, мабуть, і далі бубоніли. Міколай того вже, на щастя, не чув і нарешті зітхнув із полегшенням. Утім, ненадовго. Адже палички, що всупереч цілому світові продовжували стирчати з бічної кишеньки рюкзака, випромінювали якусь дивовижну провокаційну енергію.

«Чому люди так обурюються? — думав Малий. — Це ж не ніж, не пістолет, не бейсбольна бита. Я нічого поганого нікому не роблю, а всі впадають в істерику».

— Диви-диви! Оце так салати озброюються проти дідів! — Міколай почув це у шкільному коридорі, десь зі сторони, та спочатку навіть не подумав, що юно стосується його. Тому продовжував спокійно йти, більше переймаючись майбутньою біологією, ніж тим, як відповісти на цю явну зачіпку. «Агов, салата!» — пролунало за спиною. Він не відреагував. Наступної миті високий хлопець — це він, певно, гукав іззаду, вирішив Міколай — обійшов Малого і загородив йому дорогу.

— То що, хлопче? Шукаємо пригод?

— Ні.

— Ви чули? — незнайомець звернувся до своїх приятелів, що підпирали стіни неподалік. — Він пригод не шукає! — у його тоні зазвучала іронічна недовіра.

Ті загиготіли. Їх було троє, а Міколай один. Битися він ніколи не вмів, тому й зараз не збирався. Зрештою, зі зламаною рукою він і так не мав шансів. Малий спробував обійти суперника, але саме в цей момент той вихопив палички з кишені його рюкзака. Скидалося на те, що розмову не завершено.

— А це що в нас таке?

— Віддай!

— Якась короткувата в тебе шпага, — хлопець кілька разів змахнув паличкою і зробив укол.

Сміх.

— Це не шпага!

— Ні? А що ж? Може, зубочистка?

— Не твоє діло!

Міколай хотів вихопити в нього палички й піти нарешті до класу, тим більше, що дзвінок уже пролунав. Але суперник передбачив його рух, і ліва рука Малого схопила пустку. Тут палички розітнули повітря над його головою й полетіли до одного з веселунів — він спіймав їх на льоту і, регочучи, утік. Прикушуючи щоки, аби не розплакатись, Міколай процідив крізь зуби єдине, що тої миті спало йому на думку:

— Рагулі!

Від нього, мабуть, сподівалися іншої реакції: погроз, лайки, може, навіть, бійки, тож розбишака був явно здивований. Проте «рагуль» — теж далеко не комплімент, тому незнайомець швидко оговтався, зробив грізну міну й просичав, примруживши очі:

— Обережніше, салата. Один хибний крок — і тобі кінець.

— Ага, уже злякався. Зараз заплачу! — кинув Міколай.

Хлопець, скоріш за все старший, може, навіть третьокласник, за статурою і на зріст був, як Малий. Досить високий, десь метр вісімдесят, але стрункий, навіть худорлявий — про це можна було здогадатися за низько спущеними штанями і дуже вільною кофтою. Мав світле, коротко стрижене волосся й дивні очі кольору бурштину, що справляли демонічне враження.

Однак Міколай не був цапом-відбувайлом. Він знав, що перед такими типами не можна виявляти слабкодухості, бо вони одразу ж нею скористаються й докучатимуть чимраз більше. Нахаба нарешті пішов, та наостанок гукнув:

— Ще побачимось!

Міколай став у своєму кутку біля вікна й дав волю безпорадності, щосили вдаряючи лівим кулаком у підвіконня. І більше нічого, ну, бо що він міг іще зробити?

Коли він відчинив двері класу, було вже кілька хвилин на дев’яту. Учителька подивилася на нього так, ніби дорогою до школи він скоїв щонайменше три зловмисні вбивства і став перед нею, увесь заляпаний кров’ю невинних жертв.

— Що це має означати, Вербицький?! Ти годинника загубив?!

— Ні.

— То чому ти спізнився?

— На мене напали.

— Де? — відверто байдуже поцікавилася вчителька.

— У коридорі.

— Що ти верзеш! — заявила вона й відвернулася. — Не міг нічого кращого вигадати? Або сказати правду, хоч це, звісно, набагато важче?

— Це і є правда! На мене напали й пограбували.

— У школі?! — вчителька знову розвернулася до Міколая, але в її погляді не було й сліду співчуття. Натомість клас, немов води в роти набравши, напружено спостерігав за поєдинком.

— Я ж вам кажу! — неохоче відповів Малий.

— І хто на тебе напав? — учителька продовжувала допит, і на якусь мить Міколаєві навіть здалося, що хоч вона йому спочатку й не повірила, та все ж допоможе повернути палички. Однак він помилявся. Хоч учителька й розпитувала все докладніше, вона це робила виключно для того, щоб піддати сумнівам його версію подій. — То як?

— Я не знаю.

— Тобто не знаєш?

— Бо не знаю. Я в цій школі лише два тижні, мабуть, маю право не знати всіх?

— Тоді звідки ти знаєш, що це був хтось із учнів? — тріумфально оголосила вчителька.

І справді. Звідки йому знати?

— Бо він був у коридорі? — Міколай відповів питанням на питання.

— Чудою! — глумливо розсміялася біологічна. — Кожен може зайти до школи й ходити коридорами.

— Якщо кожен може зайти до школи, то, може, варто змінити охорону? — похмуро прокоментував Малий.

— Що ти собі дозюляєш? — учителька таки не витримала. — І що, на Бога, у тебе вкрали?

— Палички.

— Палички? Які палички?

— Палички