Читати книгу - "220 маршрутів"

— Чекай-но. У тебе вкрали барабанні палички?

— Я ж сказав!

— А нащо ти приніс їх до школи? У школі немає барабанів. Окрім того, у тебе рука зламана!

— Ну, то й що?!

Питання було не в паличках, а в тому, що на нього напали й пограбували. Кожен має різні цінності. Він не розумів, чому вона вчепилася за палички так, ніби це мало значення — що саме в нього вкрали. Факт залишався фактом. Та, схоже, не для всіх. Йому справа здавалася абсолютно зрозумілою, проте вчителька не поділяла його думки. З її точки зору, він сам завинив, бо приніс до школи абсолютно зайвий предмет, отже спровокував напад. Натомість Міколай уважав, що крадіжка, неважливо чого, повинна викликати негайну реакцію з боку вчительки. Її позиція дратувала його, що стало помітно з його відповідей — різких і не надто шанобливих. Це було помилкою. Біологічна ніби тільки цього й чекала та спритно змінила незручну тему.

— Оце так манери! Як ти смієш підвищувати на мене голос?!

Міколай, якому з дитинства прищепили глибоке почуття справедливості, не міг зрозуміти, як із жертви він раптом перетворився на обвинувачуваного! Для вчительки ситуація вже теж починала виходити з берегів. Її не цікавило ані що сталося, ані факт, що учень може нервувати й не панувати над власним голосом. Тому вона застосувала найпростішу з можливих стратегій:

— Негайно до директора!

Клас, якому ця сцена вже потроху набридала, про що свідчили розмови й шарудіння паперу, раптом знову зосередив увагу на головних героях п’єси. Міколай краєм ока помітив переляканий погляд Меланії, і йому навіть сподобалась роль, яку для нього приготував сьогоднішній день. Добре, він піде до директорки й розповість їй усе, як було! Хай його виженуть із цієї школи за непокору! Переведеться до іншої, куди завгодно. Байдуже, куди. Так навіть краще!

— Чого чекаєш?! — поквапила його вчителька. Час минав, колись треба й урок починати.

— Але...

— Ніяких «але»! Твоя поведінка обурлива, і ти маєш відповісти за це! У цій школі — вона старанно підкреслила «цій», — ми не потерпимо хамства!

Міколай вирішив, що час повестися за правилами. Не дивлячись ані на вчительку, ані на клас, він розвернувся й вийшов.

— Пані директор зайнята. Почекай у коридорі, — сказала секретарка.

Він слухняно вийшов. Якийсь час крутився під кабінетом, а на нього поглядав знуджений охоронець. Міколай прочитав усі оголошення на дошці об’яв, роздивився всі дипломи й кубки, що свідчили про почесну історію школи, у якій він опинився, мовчки посміявся з художніх робіт учнів — досі він не мав ані нагоди, ані бажання роздивитися їх ближче. Подумав, що саме скаже, коли директорка нарешті знайде для нього час. Минуло чверть години, а до кабінету його досі не запросили. Малий уже притомився стояти, тож вийшов на вулицю й на хвильку присів на стовпчику огорожі.

День був чудовий, теплий і сонячний. У блакитному небі велично сунули маленькі хмарки, легкий вітерець ніжно бавився пожовклим листям на деревах. У повітрі знову витав запах шоколаду. Від поблизької Лазенківської траси добігав рівномірний гуркіт машин, а його й досі ніхто не кликав. Неочікувано Міколай відчув спокій і упевненість у тому, що він зараз повинен зробити. Він устав, поправив на плечі рюкзак, і так, ніби все запланував заздалегідь, рушив до воріт.

Він це зробив! Він і справді це зробив! От так просто взяв і вийшов із гімназії під час уроків, чекаючи на покарання! Він! Такий хороший учень! Чому? Він би не зміг цього пояснити. Це був імпульс. Абсолютно бездумна дія. Щось його підштовхнуло до воріт, щось змусило пройти крізь них, вийти зі школи о пів на дев’яту ранку, не озираючись і не думаючи про наслідки. Він просто вийшов і залишив за спиною цей жахливий будинок, разом із зайнятою директоркою, учителькою, яка не розуміє елементарних засад, ненависних однокласників і всім тим, що так сильно його обтяжувало. Він ішов прямо до автобусної зупинки.

Він у житті ще не переживав таких емоцій! Ще ніколи не впивався свободою. Почувався так легко, безтурботно й радісно, неначе йому належав цілісінький світ. Так, мовби нічого більше не мало значення, окрім власне цієї миті.

Прогуляти уроки! Як же класно це звучить!

— Перепрошую, юначе, ти часом не підкажеш дорогу звідси до євангелістсько-аугсбурзького костелу?

Міколай відірвав очі від шпиля Палацу науки та культури й поглянув на незнайомця. Перед ним стояв невисокий літній чоловік в окулярах, сивий і вже трохи лисуватий. Вдягнений він був у чорну сорочку, пісочного кольору костюм і легкий плащ, у руках стискав валізку й загалом вигляд мав якийсь несучасний.

— На жаль, ні. Уявлення не маю, де це.

— Високий, правда? — сказав незнайомець, маючи на увазі Палац культури.

— Досить.

— Щоразу, коли я тут, мене вражають масштаби цього міста. Ти теж із провінції?

— Я? — Малий спочатку не зрозумів. — Щось типу цього. З Південної Праги[9].

— Одним словом — справжній варшав’янин! Як мій онучок.

— То ви не ксьондз, тобто, перепрошую, пастор?

— Ні, — засміявся дідусь. — А я схожий на ксьондза чи, перепрошую, пастора?

— Трохи, — Міколай усміхнувся у відповідь. — Насправді не знаю, юно якось саме вирвалося. Поняття не маю, чому.

— Не хвилюйся. Мене це не ображає. Це навіть, я б сказав, комплімент. Я вже йтиму. Мушу якось дістатися до «Захенти»[10]. Це начебто недалеко.

— Я знаю, де «Захента»!

— Ти б не був ласкавий пояснити,