Читати книгу - "Останній світ"

Чи траплялось імператорові читати Назонові елегії? Елегії? Допотопна тварина за вікном рухалася так спритно, що Август дивився на неї, мов заворожений. Носоріг викидав високо вгору цілі фонтани багнюки, прокреслював рогом у м'якому ґрунті глибокі борозни, півкола та звивисті лінії. Хто має владу й силу, той книжок не читає. Як і про все, що діялось у світі, там, по той бік баговиння, так і про книжки імператор довідувався з коротких, узагальнених донесень підданих. Коли Август міг знати про те, як триває десь далеко каральна експедиція чи будівництво греблі й при цьому не стомлювати собі очей видовищем цілих хмаровищ куряви, ланцюгів та риштовань, то наскільки ж легше було покласти імператорові до ніг зміст усіх бібліотек, йому навіть не довелося б гортати жодної книжки! Але хто міг уходити до Августових покоїв, той і сам мав досить влади й сили, щоб тримати між собою і світом цілу армію донощиків та нашіптувачів; хто стояв близько до наймогутнішого, тому не треба було відчути сіцілійську лавину чи неапольський попільний дощ спершу на власній шкурі, щоб знати про пекло вулкана більше, ніж його жертва. Ні, в імператорському палаці ніхто не читав елегій. Книжки тут були чимось таким самим далеким, як і світ.

Багнюка, якою носоріг обляпував себе двічі-тричі на день, тільки ненадовго захищала його від ґедзів та мух. Коли цей шар підсихав на сонці, тріскався й коржами відпадав зі шкіри, тоді комахи, здавалося, ще з більшою люттю накидалися на оголені місця й іноді доводили нещасного носорога до такого шаленства, що він раптом кидався наосліп куди попало й топтав, шматував усе підряд, аби лиш почухатися об колоди палісаду чи об стовбури дерев край багнища. Звір робив це з такою силою, ніби хотів скинути з себе не тільки мух та іншу нечисть, а й саме своє могутнє тіло. Тож колоди в палісаді й кора на деревах були в багатьох місцях обчухрані, а деревина така гладенька, наче відшліфований камінь.

Та годі вже. Жодного більше слова. Не цього ранку. Не тут, біля вікна. Може, згодом. Іди собі. Щезни.

Нічого не кажучи, самим тільки різким, коротким порухом руки, що здавався не багато енергійнішим, ніж той, яким звичайно відганяють надокучливу муху, Август урвав доповідача й, немовби забувши про все на світі, знов задивився на носорога. Один лиш мимовільний порух Його руки. Руки Самого. Але цього було досить. Двір не ждав завершених фраз чи готових рішень. У судових інстанціях, у кабінетах та в архівних сховищах тепер мав вагу знак, а те, чого в ньому бракувало, щоб ухвалити остаточне рішення, не важко було додумати. Погано служив Римові той, хто різкий порух Його правиці не вмів витлумачити як ознаку великого невдоволення чи навіть більше — гніву.

Як ото образ поета і зміст його творів, що, зазнавши змін і перетворень, проклав собі шлях нагору, так тепер і імператорів жест чи, власне, глибоко вкарбований у пам'ять спогад про мимовільний порух Його правиці почав торувати шлях через донощиків та нашіптувачів назад, униз, не уникаючи тих самих законів, деформацій і перекручень. «Ув'язнення, — сказав один у конференц-залі й потягся рукою до карафки з водою. — У Трініта де Монті. Три роки щонайменше. А може, й чотири». — «Виправний табір, — прошепотів інший. — Кастельвстрано. На Сіцілію, до різьбярів на камені». Але трапилась помилка: той жест означав, певна річ, не що інше, як заборону на один рік писати; позбавлення додаткових пільг; а, може, всього лиш заборону до осені подорожувати. По суті, таке собі застереження.

Як уже не раз бувало з виконанням наказів, тлумачити й запроваджувати в життя волю імператора, який у цьому й інших таких дрібних випадках особливого зацікавлення не виявляв, і тепер було покладено на підданих. Один порух руки… Цей жест передавали далі, і він посувався згори вниз, від інстанції до інстанції дуже й дуже повільно. Апарат розглядав усі тлумачення й пояснення досить ретельно. Поет більш не виступав прилюдно. Двір мовчав.

Назонів білий кінь гуляв собі без сідла та збруї в саду всього лиш як прикраса маєтку на п'яцца дель Моро. Про поетову промову на стадіоні «Сім притулків» усі вже, здавалося, майже забули, Та ось імператорів жест нарешті досяг того рівня внизу, де будь-який вирок не просто ухвалювали, а й виконували, де двері в камерах таки замикалися на замки, а рік ув'язнення означав не просто термін, а відтинок людського життя. Одне слово, десь глибоко внизу, вже зовсім поряд із справжнім життям, кінець кінцем знайшовся один начальник, — було це незадовго до обідньої перерви, — який при двох свідках продиктував байдужому писареві, що жест імператорової руки означав: «Геть! Геть з-перед моїх очей!» Але геть з-перед імператорових очей — це геть на край світу. А край світу був у Томах.

Отже, написи на каменях прочитано. На чистих, ще лискучих від оцту й слимачого слизу поверхнях мерехтіли відблиски ліхтаря. Аж тепер Котта відчув, як холодно і який він стомлений. На поетів сад упав нічний приморозок. На листі дерев і кущів, навіть на віялах папороті виростали колючки, голки й цілі щітки з інею. Піфагор присів навпочіпки перед одним із менгірів без напису і, здавалося,  лишив цей здичавілий куточок цілком на римського гостя. Обличчя в слуги повивали пасма й густі клубки пари з рота. Поки Котта, все ще вичитуючи написи, блукав серед каменів, Піфагор знов почав тихенько, монотонно й невиразно щось бубоніти в темряві, і складалося враження, ніби його слова спадають на довколишній світ, наче паморозь. Потім старий, не перестаючи говорити, байдуже взяв із Коттиної руки ліхтаря й рушив попереду до зеленої стіни край галяви. Під ногами в них хрустіли й порипували опалі й уже примерзлі до землі слимаки. Йти в такий мороз по цих трупах було однаково, що ступати по битому склі. З цього хрускоту й порипування Назонів слуга й римлянин пірнули в густу