Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

— хоча це може видатися парадоксальним — більшою мірою гораціанська, ніж та, яка стверджується в оді самого Горація… Адже назагал для творчості римського поета, як уже відзначалося, характерними є якраз мотиви протиставлення скромного, безпретензійного життя жадобі збагачення, принад сільського буття, гармонії природи — потворностям міської цивілізації. Рівнобіжні до цього мотиву простежуються у багатьох піснях Сковороди:
В город не піду багатий — на полях я буду жить… ---------------------------------- І нічого не бажаю, окрім хліба та води, Вбогість приятелем маю — з нею ми давно свати. ----------------------------------- Здрастуй, любий мій спокою! Ти навіки будеш мій, Добре буть мені з тобою: ти для мене, а я твій. О діброво! О свободо! Я в тобі почав мудріть І в тобі, моя природо, шлях свій хочу закінчить. (Пісня 12-та)
Пропадайте, думи трудні І міста багатолюдні! Я й на хлібі сухім житиму в раю такім. (Пісня 13-та)

Гораціанська тема осудження заздрощів, уміння бути задоволеним тим, що маєш, робити те, що можеш (див. послання «До старості»), відлунюється в Сковороди мотивом «спорідненості», тобто відповідності прагнень і життєвих цілей людини її реальним можливостям, внутрішнім спонукам. Ідея «спорідненості», що її Сковорода почерпнув, як він сам зазначає у трактаті «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру», в «божественному мороці» біблійних книг і в стародавніх авторів, відкриває, на його глибоке переконання, єдино можливий шлях до щастя — через пізнання самого себе. «…Ключ до… палацу такий є: „Почуй себе“, — пише у супровідному листі до В. Тев’яшова, надсилаючи йому „Буквар“. — Чим більше хто себе пізнає, тим вище сходить на Сіон світу» (І, 416).

Так само ґрунтовно, як латину, вивчав Сковорода в академії інші давні мови. Грецьку за часів Сковороди викладав Симон Тодорський — видатний український лінґвіст і просвітник європейського рівня. Син козака зі сотенного містечка Золотоноші Переяславського полку, вихованець Києво-Могилянської академії (щоправда, не завершив богословського курсу), Тодорський протягом кількох років навчався в Німеччині, у Маґдебурзькій академії, у знаного орієнталіста, гебраїста Йогана-Генріха Міхаеліса, де, крім грецької, досконало оволодів давньоєврейською та німецькою. Всі три мови Тодорський з 1738 року викладав у Київській академії, не тільки забезпечивши найвищий рівень навчання, але створивши традицію, школу[82]. Після нього грецьку мову в академії викладали В. Лящевський, Г. Щербацький, давньоєврейську — В. Лящевський, М. Максимович, І. Павинський, німецьку — М. Максимович. Та й сам Сковорода пізніше викладав грецьку в Харківському колеґіумі.

Вивчення цих мов не було в академії обов’язковим, ними могли займатися охочі з числа студентів трьох старших ординарних класів — риторики, філософії та богослов’я. Сковорода з його нестримною жагою до знань і природними лінґвістичними здібностями опинився, звичайно, поміж тими, хто відвідував так звані екстраординарні класи.

Отримане в академії глибоке знання давніх мов, античної, зокрема давньогрецької, філософії, літератури, міфології, символіки поклало на творчість Сковороди неповторну печать.

Його філософські твори, листи, навіть пісні зі «Саду божественних пісень» рясніють посиланнями на Плутарха, Сократа, Платона, Піфагора, Епікура, Евріпіда, інших старогрецьких авторів. У листуванні, як уже згадувалося, Сковорода часом переходить з латинської на грецьку, а новорічний лист до М. Ковалинського 1763 року цілком написано цією мовою: «Ось почався Новий рік, тому пишу тобі грецькою мовою і вважаю це доброю прикметою» (II, 256). Діалог «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе» побудовано на ориґінальному філософському переосмисленні старогрецького міфу про Нарциса. В одному з ранніх листів до М. Ковалинського Сковорода висловлює стривоженість тим, що його молодому другові «внаслідок нерозумного втручання деяких осіб» не дозволено вивчати грецьку мову, і настійно радить йому «не складати зброю». «Май на увазі, що найкращим доказом твоєї любові до мене буде твоя любов до грецьких муз, і якщо тобі дорога наша любов, то знай, що вона буде тривати до тих пір, поки ти будеш шанувати доброчесність і еллінську літературу» (II, 229). Особливо часто Сковорода звертається до Плутарха, один з трактатів якого він переклав у притаманній йому манері вільного переказу, «витлумачивши не зовнішню дзвінкість слів, а саму силу й сутність, начебто грона вичавив у давильні», як він пояснює в супровідному листі до Якова Донця-Захаржевського (II, 211).

З величезним задоволенням заглиблюється Сковорода в тонкощі старогрецької філології. То він, здавалось би, без очевидної необхідності повідомляє, як звучить те або інше слово «у еллінів» («Буквар миру»). То подає як епіграф до однієї з пісень (30-ої) грецький двовірш. То в листі до Гервасія Якубовича, коментуючи присвячене йому послання, витлумачує ознаки такого жанру, як «пісня відхідна» — «по-грецьки апобатеріон».

Іноді, наприклад, у примітках до пісні 14-ої, дає порівняльний переклад того або того слова на грецьку й староєврейську; останньою Сковорода, дякуючи С. Тодорському, так само володів (якщо вірити Ґ. Гесу де Кальве, у філософа завжди була з собою «єврейська Біблія»[83]) і — не без певної, мовити б, інтелектуальної дженджуристості — називав себе на староєврейський взір: Григорій Варсава, тобто «син Сави».

Така була та стихія давнини, античності, що в неї Сковорода з головою пірнув з перших своїх студентських кроків і якій залишився вірний до кінця днів. У цій книжній стихії, в цьому потужному потоці античних ремінісценцій Сковорода почуває себе як риба у воді. Він відчуває правдиву насолоду від звучання латинської і грецької мови, й од вишуканості, глибини античної мислі, й — даруймо йому цю безневинну примху — від усвідомлення своєї вченості, відчуття тієї легкості