Читати книгу - "Потонулі в снігах"

Їх залишилось троє. Троє дітей було в моєї мами, три доньки. Я — наймолодша. У селі в нас майже не залишилось родини. Старші повмирали, і кров стала далекою і чужою. Дерева в саду дичавіють, відпихають нас своїм ламким старим гіллям, а самі тягнуться вгору до неба. І коли подме особливо сильний вітер з гір, деякі падають. І кропива жалить, пагони ожини до крові роздирають руки. Тільки хата ще впізнає мене, коли я тут ночую, вночі озиваючись різними голосами. Ковдра здіймається в повітря, я прокидаюсь, бреду у сні на кухню й бачу маму або бабцю.

Число «2» — найгірше. Мій дід був переконаний, що в цій хаті не може жити дві особи чоловічої статі. У нього зовсім молодим помер молодший брат. А з двох синів залишився молодший, який поїхав жити до міста. І з близнюків один не виживає. Вмирає той, хто найменше пристосований до життя, для кого рідна кров не має такого значення, як для інших. І шлюбні пари розбиває як не смерть, то розлука. Усе йде до зменшення. Зворотній відлік роду, що приречений до розсіювання по світах.

Чило «1» — це самотність. Кожен помирає з великим болем, і щоб не бачити його страждань, рідні залишають його самого. Коли настає тиша, зупиняється годинник життя, заходять знову. Щоб підготувати тіло для землі.

Тоді вступає в силу закон мертвих чисел: три, дев’ять, сорок.

Чорний просмолений дерев'яний міст був пасткою вночі і страхом удень, а у снах ніколи не вдавалося його перейти. Під час повені він двигтів, тремтів, і всі чекали, що він завалиться. По ньому ходили люди, собаки, а під ним жили духи, може, тролі, може, водяники. Це завдяки їм міст не завалювався, тільки випадали окремі дошки на помості, а так усе було гаразд. А потім міст розібрали, і поки не побудували бетонний, ставили тимчасові просто на воді, на брилах. Повінь їх зносила. Повінь зруйнувала навіть новий грандіозний бетонний міст, відкусивши від нього добрий шмат і віднісши останки на відстань тридцять метрів.

Як відомо, духи не користуються мостами. Коли їм треба перейти на той берег, вони сідають на плечі людям, і ті, пронісши вантаж нечистої сили, слабнуть і потім помирають.

Отож, призначення мостів полягає не лише в тому, щоб не замочити ніг, коли переходиш ріку, а й щоб не стати тяглом для духів.

Понівечивши новозбудований міст, ріка наче втратила силу, й піддалася нашестю вербової лози, кущі якої обліпили річище як сарана. Немає в ріці колишньої потуги й стільки води, щоб впоратися з тією напастю, а дощові хмари воліють мандрувати в теплі краї. Та все ж я ходжу на отой старий дерев’яний міст

міст

міст

міст

міст

міст

міст

Він не змикається з лівим берегом, розмитим давньою повінню. Таку відстань не перестрибнеш, хіба що хтось подасть тобі руку, достатньо довгу. Але хто? Міст тепер належить духам води і землі, і перейти його можна лише раз.

— Не бійся, — каже до мене дух. — Тут ти вже усе бачила, а там… можливо…

— Добре, — погоджуюсь я врешті, дивлячись, як насувається з-за пагорбів осінь.

Це ж не Стікс, а дух отой не Харон. Чого ж мені боятись, коли я вже давно нічого не боюсь.

— Ходи, — мовить дух, простягаючи мені довгу білу руку, і я йду по ній. як по свіжотесаній дошці через міст

міст

міст

міст

міст

міст

міст

На тому березі усе не таке. Трава вже вигоріла по-осінньому. Із дикої груші облетіло листя, а павутиння креслить у повітрі траєкторії польоту павуків. І всюди прозорі скляні куби, в яких ув’язнені серця, великі й малі. Напевно, за перехід у мене заберуть серце. І я питаю духа, який хоч і має обриси людського тіла, але очі в нього наче два каламутні вири:

— Ти забереш моє серце?

Він хитає головою:

— Нащо мені твоє серце? Якщо хочеш розбий оті скляні штуки, й можеш йти собі далі.

Я підіймаю легкий прозорий куб і кидаю його на землю. Він розлітається на скалки. Краєм ока я бачу як міст спалахує. Я кидаю наступний, ще один… Міст горить добре, бо просочений смолою. Ну, ось, робота закінчена.

Ситий дух стає важким і неповоротким. А я йду собі далі. Не люблю битого скла на березі ріки.

Моє серце зі мною. Я заплачу ним за перехід іншого мосту. Він там, десь на заході. Срібний міст.

Коли Ісуса схопили, Симон Петро пішов за ним у двір первосвященика і став біля вогню погрітися. Воротарка спитала:

— Чи ти не з учнів того чоловіка?

— Ні.

Так він відрікся вперше.

Ніч була довга і Петро присунувся ближче до вогню, ворушачи над ним закляклими пальцями.

— Чи ти не з його учнів? — знову спитали його.

— Ні.

А один зі слуг первосвященика пригадав:

— Чи не тебе я бачив у саду з ним?

— Ні.

А потому запіяв півень. І хоч