Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

кристалах, і кристали, розпадаючись, перетворювалися ніби в пил. Тільки пил цей не підхоплювало вітром. Він сполучався в ще густішу аморфну речовину. Молекулярний зв'язок існував далі. Аналізатори показували наявність у навколишньому середовищі найпростіших хімічних сполук: окисів, карбідів, сульфідів. Складніших сполук не виявилося. Чому? Можливо, заважала висока температура. Та вірогідніше не тільки вона. Микола Миколайович здогадувався про інші, істотніші причини. Після Біронтового відкриття упевненість в існуванні таких причин зросла, але їх втручання залишалося поки що незримим, і розгадати їхню суть було справою самого Біронта.

Розпад ультракристалів вивільняв ту енергію, яка примушувала оживати згаслі вулкани, викликала землетруси і завдавала людству чимало лиха.

Дектярьов бачив, як спустилися до себе Міхєєв та Сурков. Вони поспішали до пульта керування. Тепер, як ніколи, треба пильнувати. Якщо відмовить автоматика, доведеться вступити в боротьбу зі стихією людям.

Підземохід здригався від ударів ззовні. Підлога кабіни займала майже вертикальне положення. Вібрація загрозливо зростала.

В отворі люка показалися довгі Біронтові ноги. Атоміст намагався намацати щаблі. Хитання підземохода заважало йому. До того ж він, як і всі, дуже поспішав до пульта.

— А він не такий вже й боягуз, — пробуркотів Дектярьов, стежачи за Біронтом. — Просто людина не в спортивній формі. Ні, цей муж безперечно починає мені подобатись.

Микола Миколайович підвівся, щоб допомогти Біронтові. І вчасно. Наступний поштовх вибив із рук Валентина Макаровича край люка. Атомістові просто-таки щастило на падіння. Та цього разу він потрапив у богатирські обійми геолога.

— Дякую, — сухо кинув Біронт.

Тільки-но Микола Миколайович роззявив рота, щоб відповісти «будь ласка», як новий поштовх звалив і його з ніг. Падаючи, він всією вагою свого тіла притиснув недолугого атоміста. Валентину Макаровичу здалося, що на нього звалилися всі двісті шістдесят кілометрів базальту, які залягали над підземоходом.

Коли ж Біронт упевнився, що Всесвіт лишився на місці, а впав лише Дектярьов, гніву його не було меж.

• 17

Вадим спускався драбиною так швидко, як тільки міг. М'язи були міцні, руки легко витримували вагу тіла, коли ноги втрачали опору. На мить його охопило солодке відчуття справжньої боротьби. Щось схоже переживали, мабуть, мореплавці сивої давнини, застукані ураганом на своїх ненадійних каравелах. Вітер зриває паруси, трощить щогли. Перемагають тільки сміливі духом.

Наступної миті у Вадимові заговорив конструктор. Він занепокоєно подумав, що програмні датчики зовсім не пристосовані до різких змін курсу, що в будь-який момент може настати безладдя у взаємодії механізмів і що автомати, чого доброго, вимкнуть захисне поле.

Мерщій, мерщій до пульта! Тільки-но Вадим ступив на підлогу, його з силою кинуло вбік. Пульт, стіни, стеля — все закрутилося в шаленому вихорі. Вадим забив потилицю об стіну. Товста найлоповстяна обшивка не пом'якшила удару, у Вадимових очах потьмарилося, і на мить він знепритомнів.

Справа повертала на серйозне. Тримаючись руками за раму, за пульт, хапаючи повітря широко роззявленим ротом, Вадим сяк-так дістався до крісла. Тут він трохи отямився, спостерігаючи, як швидко обертаються стіни і стеля ось-ось стане підлогою.

Вибухи навколо підземохода зливалися в суцільне грізне ревище, від якого корпус машини гуркотів, немов пошматований, підхоплений вітром лист заліза.

Вадимів погляд затримався на показникові тиску. Риска приладу стрибала по шкалі, за стінами кабіни ніби вибухали водневі бомби. Миттєве навантаження на обшивку корпусу досягло двох з половиною мільйонів атмосфер, спростовуючи всі попередні розрахунки. Вадимове волосся заворушилося на голові. Навантаження супроводжувала нищівна вібрація. Навіть рядовий конструктор знає, який це страшний союз і як легко він може зруйнувати найміцнішу технічну споруду.

Треба негайно вжити якихось заходів. Кожна наступна хвилина може призвести до загибелі і самого Вадима, і його супутників. Але яких? Вадим ніяк не міг зосередитися. Він звик вирішувати питання в спокійній обстановці, в тиші. І від того, що на думку нічого не спадало, Вадим уперше не володів собою. Вчепившись у бильця крісла, він із жахом спостерігав за рухливою рискою приладу.

Далі сталося таке, чого він і сам не чекав від себе, його пальці потягнулися до маленької зеленої кнопки. Ні, це не Вадим, а хтось сторонній вирішив зупинити підземохід і повернути його назад.

Раніше ніж Сурков устиг натиснути кнопку, чиїсь дужі руки схопили його за кисті і з такою силою шарпнули вбік, що він не всидів на місці. Крісло нахилилося, й Вадим вилетів геть. На мить перед ним майнуло суворе обличчя Міхєєва, потім усе закрутилося, сплуталось.

Вадима жбурнуло спочатку до однієї стіни… до другої… І знову назад. Надлюдським зусиллям пощастило йому спіймати щабель. Вадимові ноги повисли в повітрі — так сильно здибилася підлога. Поступово кабіна набрала горизонтального положення, але засліплений Вадим втратив усяке орієнтування і не наважувався розімкнути судорожно стиснуті пальці.

Якби не було гіроскопічних автоматів, машину перевернуло б, закрутило. Вона б скидалася на падаючий літак, у якого відвалився хвіст.

Підлога знову ще більше нахилилася, і Вадим вдруге повис у повітрі. Він закричав, але не почув свого голосу, йому здалося, що зараз він не витримає і збожеволіє.

Раптом поруч з'явився Міхєєв. Водій спіймав момент і підставив йому плече. Вадим навіть не помітив, як знову опинився в кріслі.

— Повертати назад ризиковано! — закричав Петро Панасович над самісіньким Вадимовим вухом. — Під час переключення гіроскопу машину почне обертати і нас розтрощить об стіну. Треба вибиратися спочатку з зони гіпоцентрів.

Командир підземохода одразу збагнув слова Міхєєва. Коли ж до нього нарешті дійшло їхнє значення, то здригнувся. Справжня смерть щойно стояла за його спиною, і якби поруч не опинився Міхєєв, він би, Вадим, загубив і себе, і всіх членів екіпажу.

«Боягуз! — вилаяв себе Вадим. — Не витримав, розписався… Дослідник, першовідкривач. Погань ти, ось хто!»

Йому вдалося опанувати себе. Він зручніше влаштувався в кріслі, не наважуючись, проте, дивитися водієві в очі. Йому було соромно власної слабкості.

Вадим увімкнув внутрішній зв'язок, викликав по черзі механіка, зв'язківця, геолога. Всі сиділи біля пультів, на своїх місцях.

Яким чином могли виникнути течії у твердому середовищі, стиснутому майже до щільності металу? Дектярьов так