Читати книгу - "Голубий Птах, названий син ірокезів, Ганна Юрген"

Це були останні захирілі відгалуження велетенської рівнини Заходу, що сягали аж до земель північніше Огайо, крихітні цяточки порівняно з преріями, але хлопець був у захопленні від них.

Він стояв, наче приголомшений, коли в обідню пору другого дня ліс зник і раптом відкрилась поросла високою, травою величезна галявина, що десь ген-ген у далечині облямовувалась темною стрічкою дерев. Над верхівками стебел тремтіло розпечене повітря, стираючи межі трав'яного моря, і тому здавалося, що безлісній гладіні немає кінця.

Георг зривав стеблинки, жовтуватий колір яких свідчим про час жнив; хлопець вибрикував, наче дике лоша, ганявся за табунами оленів, йому хотілося кричати під небесним куполом, на якому палало могутнє сонце.

Потім весь світ знову пірнав у зелені сутінки; просторі шатра білих дубів, каштанів, ясенів, сикомор та буків змінювались непрохідними болотами, зеленими тунелями з повільними струмками і мілкими озерами, на берегах яких гніздилися бобри. На схилах дозрівав терен, повсюди у сплетінні чагарника майоріли темно-червоні цяточки його плодів.

Малий Ведмідь пішов з рушницею вперед на полювання. Серед сполоханої дичини він вибирав найкращу.

Весь час доводилося шкребти і сушити шкури; двоє коней ледве несли весь вантаж.

Щоб порозумітися, Георг мобілізував усі свої знання ірокезької мови, бо вождь не розумів ані слова по-англійськи, зате в такий спосіб хлопець учив мову швидше, ніж з Димним Днем. Малий Ведмідь мав чудову рису характеру, якої так бракувало Малії: терпіння. Йому ніколи не набридало поправляти Георгову вимову, а деякі слова він примушував хлопця повторювати по кілька разів. Кінець кінцем індієць зовсім заборонив дочці говорити по-англійськи, щоб новий син швидше призвичаївся до їхньої мови.

Під час подорожі вождь звертав увагу хлопця на всілякі корисні речі:

— Верхівки смерек, що стоять поодиноко, завжди похилені на схід, найтовщі гілки ростуть на південному боці дерева, а мохові подушечки ти найчастіше знайдеш з північного боку стовбура.

Якось довелося всім чистити величезну червонувату шкуру, яку батько приніс увечері до табору. Георг допитливо оглянув її.

— Що воно за шкура? — почув він раптом голос Малого Ведмедя.

Хлопець подумав: шерстю вона схожа на коров'ячу. Може, це шкура буйвола? У Рейстауні вже не водилися буйволи, але дорослі часто розповідали про диких биків.

— Це, напевне, буйвол.

— У буйвола шкура зовсім іншого кольору.

— Я ще ніколи не бачив буйвола.

— Ну, згодом ти ще надивишся на них, коли полюватимемо на великому водопої. А це шкура вапіті [3] .

Вапіті! Цей олень-велетень зберігся ще й на Джуніаті, хоч, правда, він став дуже полохливий і обережний. Іноді восени в лісі можна було почути незвичайний крик, схожий на високий тужливий спів рожка. «Це вапіті», говорив тоді Андрес. Так ось який він, цей олень! Трохи присоромлений своїм незнанням, Георг глянув на вождя; він завжди чомусь почував себе ніяково в присутності названого батька. Сюди приєднувався ще й деякий страх перед насмішками Малого Ведмедя, особливо після того, як вождь на початку подорожі нагородив його болючим повчанням.

Було це так. Одного разу на привалі вони зібрались іти по лося, якого надвечір застрелив батько. Коням треба було відпочити, тому кращі шматки м'яса до привалу несли на плечах. Георгові здавалося, що його ноша нестерпно важка. Він скаржився:

— Це дуже важке, і в мене болять ноги.

Не сказавши ні слова, Малий Ведмідь взяв у нього частину ноші і поклав Малії, яка несла вже й без того великий клунок. Георгові від сорому хотілось провалитися крізь землю. Ніжна, тендітна постать сестри повинна була б зламатись під подвійним тягарем! Але Малія прийшла в табір, ні разу навіть не зупинившись на перепочинок. Жодним словом ніхто не обмовився про цей випадок, проте Георг ніколи більше не скаржився…

Частенько йому доводилось помічати свої недоліки. Якось, уже опівдні, вони спочивали. Георг сидів сам біля вогню, перевертав нанизані шматочки м'яса і підкладав сухий хмиз, щоб полум'я піднімалося вище. Малий Ведмідь бродив по лісу, а Малія збирала голки дикобраза для вишивання.

Раптом загарчав Шнап — наступник незабутнього друга, — хлопець підвів очі і побачив, що підходить якийсь чужинець. Його шкіряні штани, обвішані дзвіночками по швах, видавали в ньому вейєндота. Прибулий зняв ношу й мовчки підступив до вогню.

Георг уже знав, як треба в такому разі поводитись.

— Будь гостем, сідай.

З коротким «хау» чоловік сів. Хлопець вибрав великий, добре пропечений шматок м'яса і на дерев'яному шпичці подав його гостеві. У чужинця, видно, аж слина покотилася.

— Дякую тобі, сину мій, — повторив він кілька разів, коли з'їв м'ясо, і запалив люльку. Він ще додав, що зібрався в Бухту Диких Птахів на північний захід, і пішов.

Після обіду Георг розказав про цю зустріч, і Малий Ведмідь похвалив його:

— Це ти добре зробив. Звичайно, ти дав йому кленового цукру і ведмежого жиру на дорогу?

— Ні, бо цукру залишилась однісінька торбинка і смалець теж треба берегти.

— Ти поводишся як білий! Хіба ти не помітив, що, коли мандрівники переступають наш поріг, ми віддаємо їм усе найкраще?

Звичайно, хлопець не раз бачив, з якою щедрістю Кругла Хмара приймала відвідувачів, але тільки тепер він збагнув, що за тітчиною добродушністю стояв ще й закон. Він похнюпився,

— Так, я це помітив.

— Отже вчись поводитись як людина, а не як блідолиций.

Приємні години дарувало вечірнє вогнище під час привалу між лугом і лісом. На косо ввіткнутих у землю жердинах сичала і потріскувала смаженина, над полум'ям витанцьовували всілякі комахи, а з чорнильної темряви по той бік вогнища було чутно, як щипають траву і форкають коні на лузі.

Вже згасали останні жарини, а Георг іще не спав. Незвична широчінь мерехтливих зірок ніби насувалася на мандрівників. Рукою він шукав сплячого Шнапа. Земля, здавалося, присіла під велетенським небозводом,