Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

«А як хто з них захворіє? А якщо трапиться якесь лихо — адже вони самостійно ходитимуть селами, лісовими дорогами? От, дідько, хоч бери та повертай назад!»

— Ви часом не знаєте, чи там є телефон? — Орест з надією поглядає на водія.

— Напевне, що є, а от чи працює він? Приїдемо і глянемо, якщо не працює, я доповім, і на час вашого перебування його ввімкнуть для вас.

— Дякую.

— А в мене є мобільник! — Ліка витягає з сумочки апарат. — Ой, не працює!

— Ліко, в нас теж є мобілки, та ми ж у горах, — Мар’ян сміється своїм тихим сміхом. — В таких місцях телефони зазвичай мовчать. Сигнал не проходить. Навряд чи тут десь є вишка.

— Приїхали, — водій глушить двигун. — Вишки тут нема. Хоч би генератор працював, дай Боже, ось підемо подивимось.

Машина зупинилась, і товариство висипало назовні.

Покинута будівля похмуро приглядається до них. Це трикутний корпус зі скляними стінами й білими балконами. Територія загороджена колючим дротом, скрізь — застережні написи.

— Отут ви й житимете, — водій теж вийшов з кабіни. — А добряче місце! Ніколи не був, оце вже розкажу жінці! Най мені заздрить. Розмов буде на рік.

— То ви тут ще не були? — Ліка звертає очі на чоловіка. — А хіба у вашому господарстві не знайшлося водія, що вже їздив цією дорогою?

— Та най би їх шляк трафив! Всі такі зайняті, що куди твоє діло. Ото як сказав директор, так попірнали під капоти та позалазили під машини — поламалися й край! Воно, звісно, рейс не дуже вигідний, дорога стара, неїжджена давно, та не йти ж вам сюди пішки! Вони майже всі місцеві, їм і нецікаво, а мені хотілося подивитись. То мерщій, хлопці, вивантажуймо харч, бо я маю засвітла доїхати, а ви — засвітла влаштуватися. Ось у мене ключі, ввімкнемо електрику, воду. Гайда, дівчатка, до хижі.

Дівчата побрали валізи й сумки та рушили до входу. Зблизька стало видно, що вікна — сірі від пилу, подвір’я — вкрите ломаччям, мармурові лави сиротами визирають з-під куп сміття, фонтани не працюють, а на місцях трояндових клумб росте шипшина.

— Тут наче в зоні відчуження, — Віка роззирається навколо. — Наче після атомної війни.

— Може, тут сталося щось гірше, — Ліка відчуває, як по її тілу віє вогким холодним вітром. — Дивно, вітру нема, а я почуваюсь, як у погребі.

— Я теж, — Аліна дістає з сумки і одягає пухнасту кофтину. — Мар’ян мав рацію, так до застуди — один крок. Цього нам ще бракувало для повного і всеосяжного щастя.

Водій відмикає двері, й вони заходять у хол. На підлозі лежить величезний барвистий килим, по кутках зачаїлися затишні крісла і столики, на яких купками лежать старі газети й журнали. Онде в одному із крісел залишилось чиєсь гаптування, там — лежать забуті окуляри, кілька книжок. Якби не товстий шар пилу, то могло б здатися, що люди щойно пішли звідси — просто вийшли на прогулянку чи на процедури і зараз повернуться.

— Дивна річ… Це номер журналу «Здоров’я» за червень 1987 року, — Віка бере з купи вкритий пилом журнал. — І це був новий номер, цю купу преси принесли і не встигли розсортувати.

Отже, тут і справді не було нікого двадцять років.

— Ходімо, якось влаштуємося, бо скоро вечір, а чи буде світло, невідомо. — Аліна бере свою сумку.

Ліка клацнула вмикачем. Спалахнуло світло.

— Слава богу, хоч це працює, — вона взялася за свою сумку. — Але ти маєш таки рацію: нам час господарювати. Хто як, а ми підемо шукати собі притулку.

Вони рушають сходами нагору, інші знехотя йдуть за ними. Всім їм хочеться дочекатися чоловіків, та емансиповані жінки двадцять першого століття не мають права на такі слабкості. Отож, ховаючись одна за одну, дівчата піднімаються широкими сходами.

Вони виходять у довгий коридор-галерею. Ряд дверей, одні з них зачинені, інші — розчахнуті навстіж, деякі трохи прикриті, але не замкнені. На дверях номери.

— Не знаю, як ви, а я не маю наміру залазити вище, — Ліка заходить у одну з кімнат. — Тут є туалет, душова і два ліжка.

Тут і залишуся. Аліно, будеш зі мною?

— Чому ні? Поставимо ліжко для Наталки — і все в ажурі.

— То ви вже й Марека приймайте до гурту, — Рита уїдливо посміхається. — Для нього й ліжка окремого не треба, як ти гадаєш?

— Я гадаю, що твоє личко, дорогенька, тільки виграє від ще одного синця — для симетрії, — Ліка ставить сумку на підлогу. — Як ти вважаєш?

— Не торкайся мене! — Рита відскочила. — Як повернемось, я на тебе поскаржуся деканові. Катя буде мені свідком.

— Я дуже злякалась! — Ліка сміється. — О, я просто не спатиму цієї ночі! Ти, мокрице заздрісна! Гадаєш, я не знаю, чого ти казишся? Ти ж за Мареком бігала весь рік, а він на тебе й не дивиться, навіть трахнути погидував. От ти й стікаєш отрутою, фригідна маленька вошо.

— Ти!… — Рита густо червоніє і стискає кулаки. — Ти, суко, ти вирішила, що коли вже начепила дорогі цяцьки, то все тобі можна? Думаєш, на тебе він дивиться? Ні, дорогенька, він не такий дурний, щоб повестися на таких хвойд, як ти чи Сабрина. Хоч усю ювелірну крамницю начепи на себе, а залишишся дешевою шльондрою. Недарма ж ви з Сабриною тепер такі подруги — свій своєму мимоволі брат,