Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

— Змістовна суперечка. Я й не знав, що моя скромна персона викликає в тебе такий спалах емоцій, Рито.

Мар’ян вже кілька хвилин стоїть у холі і, звісно ж, чув розмову. Але його мало обходить Рита. Він стурбовано дивиться на Аліну і розуміє, як боляче їй від кожного злого слова. Він тепер це знає напевне. І йому хочеться придушити Риту власними руками. Правильно Ліка сказала — маленька злостива воша.

Обличчя звернулися до Мар’яна, тиша аж видзвонює, а він у цю мить так ненавидить маленьку веснянкувату Риту Гресь, що ладен розтоптати її, як отруйну комаху. Але бере себе в руки.

— Рито, я вношу ясність у питання щодо ліжка, — Мар’ян глузливо дивиться на дівчину. — Власне, якраз твоє товариство в цьому місці мене влаштовує найменше. А щодо Ліки чи Аліни, то я, на жаль, користуюся тільки правами друга. Питання з’ясовано? От і добре. На світі було б, либонь, дуже тихо, якби жінки перестали видряпувати одна одній очі. То що, дівчатка, де ми будемо жити?

— Я гадаю, тут непогано, — Аліна входить до кімнати. — Нема чого перебирати, якщо нам щось сподобається, просто перенесемо сюди.

— Маєш голову на в’язах, — оглядає кімнату Мар’ян. — А ми з Орестом будемо тут, через стіну. О, а тут пилюки!

— Зараз помиємо, все буде гаразд, — Ліка озирається. — Наталко, ти з нами?

— Так, але в сусідній кімнаті — з Вікою, — Наталка стурбована і засмучена. — Ми будемо поряд, за стіною з іншого боку. Тут стільки місця, що немає сенсу сидіти одне в одного на голові.

Катя й Рита демонстративно йдуть на третій поверх, і всі полегшено зітхають. Без них якось просторіше.

— Завжди знайдеться хтось, хто буде все псувати, — Віка нишпорить у шафі. — А в нас таких аж двоє. — І обидві закохані в Мар’яна, — Наталка задумливо вивчає інтер’єр. — Нам зовсім не треба отак сваритися, а тут такі пристрасті.

Мар’ян регоче. Дівчата здивовано дивляться на нього, потім і собі сміються. Всі, окрім Наталки. Та наче прислухається до чогось.

— Ой, Наталко, насмішила! — Мар’ян аж хитається від реготу. — Я вже гадав, мене ніщо не розсмішить, але як уявив товстуху в ролі палко закоханої… Власне, я не чекав ажіотажу навколо моєї більш ніж скромної персони, та, вочевидь, на кожен товар знайдеться купець.

Наталка нарешті припиняє свою дивну медитацію:

— Ми неправильно розташувались. Ходімо.

Вона йде коридором, далі від сходів.

— Отут. Ліка з Аліною посередині, а ми — з боків.

— А яка різниця? — Віка роздивляється навколо. — Кімнати такі самі.

— Ні. В той останній сезон в цих кімнатах ніхто не жив, — Аліна ставить сумку на килим. — А в тих позалишалися чиїсь речі.

— Так, — Наталка схвально киває, — ти все правильно зрозуміла. Приберімо трохи, бо ми тут загинемо від пилюки.

— Тут має бути пилосос, я пошукаю, — Аліна виходить в коридор. — Вода, здається, вже є — шумить у туалеті.

— Я тобі допоможу, — Мар’ян зривається з місця. — Ходімо.

Вони йдуть коридором, заглядаючи в кімнати. В них подекуди панує розгардіяш, валяється різний дріб’язок, ліжка зім’яті, а подекуди — відносний порядок, та Аліна ловить себе на тому, що теж прислухається до цього величезного будинку. І їй приємно відчувати поряд Мар’яна. Не так страшно.

— Знаєш, мені трохи не по собі, — Мар’ян озирається. — Таке відчуття, наче хтось спостерігає.

— Це нерви. Великий порожній будинок, тиша… Ось, здається, комірчина. Погляньмо. Десь тут має бути начиння прибиральниць.

Вони відчиняють двері. Це справді приміщення технічного персоналу. В ряд стоять відра, на полицях щітки, ганчірки і порошок. Великий бутель із написом «Хлор». І кілька пилососів «Ракета» вилискують округлими спинками.

Аліна й Мар’ян беруть необхідне. Ось бруски простого мила, Аліна бере два відра, наповнює їх ганчірками і коробками з порошком.

— Бери пилосос і банку з хлором, шкода, що не здогадались купити мийних засобів. Бо це все — наче з кам’яного віку. Ну, чого ти?

Мар’ян не зводить із неї очей, і Аліна знічується під його поглядом. Вона боїться, коли чоловіки дивляться на неї так.

— Я, власне, нічого… Просто мені шкода, що тоді, коли ми грали у пляшечку, — випало не мені, а Орестові.

— Чому? — Аліна питає тихо, майже пошепки. — Яка різниця?

— Для мене — велика. Я б уже знав, які на смак твої уста.

— Це так важливо?

— Для мене — так. Вже важливо. Вибач, що збентежив тебе.

Я не мав на увазі нічого поганого.

— Я знаю, — Аліна ховає обличчя на грудях Мар’яна. — Знаєш, мені тут страшно, сама не знаю чому. Добре, що ти поряд.

Він мовчки притискає її до себе, відчуваючи гаряче і нестримне бажання, але боїться злякати її, якось образити, тому просто пригортає до себе.

— Не бійся. Я нікому не дам тебе скривдити.

Він знаходить її уста і обережно цілує. Його тіло палає, наче у вогні, а поцілунок стає все пристраснішим. Вона обіймає його за шию, він відчуває її міцні тонкі руки, гаряче струнке тіло, його поцілунки сягають її шиї…

— Ні, будь ласка, — вона вивільняється. — Не треба.

— Вибач. Я розумію, — Мар’ян заглядає в зблідле личко дівчини. — Я почекаю. Я все зроблю, аби ти забула той жах.

— Ходімо, вони нас вже, либонь, чекають.