Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Опівночі відбулося остаточне засідання комісії, на якому Венеру оцінено у величезну суму – десять мільйонів франків! Згідно з римськими законами та римськими звичаями, урядові належить п’ятдесят відсотків вартості кожного твору мистецтва, знайденого в Кампаньї, а тому державі не залишається нічого іншого, як сплатити містерові Арнольду п’ять мільйонів франків і стати повним володарем цієї чудової статуї. Сьогодні вранці Венеру перевезуть до Капітолію, де вона й залишиться, а опівдні комісія чекатиме на містера Арнольда, щоб вручити йому чек його преосвященства папи римського на суму в п’ять мільйонів франків золотом!»

Хор голосів. От пощастило! Аж дух забиває!

Один голос. Панове, пропоную негайно створити американське акційне товариство для придбання земельних ділянок і проведення розкопок з метою знаходження статуй, відкрити філію нашого товариства на Уолл-стріті, випустити на біржу акції і розпочати гру на підвищення та зниження.

Всі. Згода!

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

У Римському Капітолії через десять років

– Дорога Мері, ось найпрославленіша статуя у світі. Це і є та знаменита Венера Капітолійська, про яку ти так багато чула. Ось вона, «реставрована» (тобто сяк-так полатана) найвідомішими римськими скульпторами. І вже саме те, що вони брали скромну участь у відновленні цього величного творіння, навіки прославить їхні імена. Як усе це дивно! Десять щасливих років тому, напередодні того пам’ятного дня, я стояв на цьому самому місці і зовсім не був багатим, слово честі, я не мав тоді за душею навіть цента. І все ж таки мені треба було багато попрацювати, щоб Рим став володарем цього найвеличнішого творіння античного мистецтва, яке тільки знає світ,

– Обожнювана, славнозвісна Венера Капітолійська – і в яку величезну суму її оцінюють! У десять мільйонів франків!

– Так, тепер вона коштує десять мільйонів...

– О Джордже, яка вона прекрасна, божественно прекрасна!

– Ах, звичайно, та все це ніщо проти того, якою вона була до того, як благословенний Джон Сміт відбив їй ногу і покалічив ніс. Хитромудрий Сміт, геніальний Сміт, благородний Сміт! Творець нашого щастя! Слухай, що це таке? Чого він так важко дихає? Мері, у нашого хлопчика коклюш! Невже ти ніколи не навчишся доглядати дітей?

Закінчення

Венера Капітолійська й понині стоїть у Римському Капітолії і все ще залишається найчарівнішим і найславнозвіснішим витвором античного мистецтва, яким тільки може похвалитися світ. Та якщо вам колись пощастить постояти біля неї і, як це ввійшло у звичку, захоплюватися нею, хай ця правдива, але мало кому відома історія її походження не псує вам блаженства, і коли ви прочитаєте про камінного велета, якого розкопали біля Сіракуз, у штаті Нью-Йорк чи деінде,– не вірте жодному слову! А якщо Барнем,12 котрий сам закопав того велета, запропонує вам купити його за величезні гроші, не купуйте. Пошліть Барнема до папи римського!

1869

Не велика втіха гудити самого себе, але іноді легше стає, коли висповідаєшся. Ось і зараз я хочу вилити душу, хоч мені здається, що роблю це скорше з намагання засудити ганебний вчинок іншого, аніж з метою помастити бальзамом наболіле серце. (Я й уяви не маю, що таке «бальзам», та, очевидячки, саме цей вираз підходить). Може, ви пригадуєте, що зовсім недавно я читав лекцію в Нью-Арку молодим джентльменам з якогось там товариства? Одне слово, читав. Перед початком мені випало розмовляти з одним із них, і він заявив, що його дядечко бозна-чому навіки утратив здатність будь-що відчувати. І, бідкаючись, проказав:

– Коли б мені ще хоч раз побачити, як він сміється! Або хоч уздріти, як він плаче!

Я був зворушений. Бо не можу лишатися байдужим до чужого горя. Отож заявив:

– Тягніть-но його на мою лекцію. Він у мене одразу оживе!

– Господи, тільки б вам це вдалося! Вся наша сім’я вік молитиметься за вас,– адже ми так любимо його! Невже ви примусите його сміятися? Невже навернете сльозу на оті спраглі вії?

Серце моє краялося з жалю. Тому я палко повторив:

– Сину мій, приводь свого дідугана. У мене є такі побрехеньки, що, коли в ньому лишилася хоч крихта сміху, він обов’язково засміється, а коли ні, я розповім таке, що він або заплаче, або сконає,– ось побачиш!

Юнак закликав усіх святих пособляти мені й метнувся за дядечком. Він усадовив його переді мною, і я заходився коло старого. Спочатку розповів такі-сякі побрехеньки, потім кумедніші; я шпурляв у нього масними жартами й обстрілював жвавими дотепами; я напихав його масними анекдотами і, не шкодуючи перцю, посипав з ніг до голови; я розходився й витинав до сьомого поту, до хрипоти аж поки в горлі не пересохло, до знавіснілості й сказу та нічим не зміг допекти старого, не викликав у нього ні усмішки, ці сліз! Анічогісінько! Хоч би тобі натяк на усміх чи крапельку сліз! Я вже й сам себе не впізнавав. Отже, вирішив закінчити лекцію останнім криком відчаю, останнім спалахом гумору – я пожбурив у нього анекдот нищівної сили й шкеребертної дії. І гепнувся на своє місце, знеможений та розгублений вкрай.

Голова товариства підійшов, змочив мені голову холодною водою й запитав:

– Чого ви так шаленіли наостанку?

Я відказав:

– Хотів розсмішити он того старого дурня в другому ряду.

Той зареготав:

– Дарма старалися: він же глухий і німий, та ще й сліпий на додачу, мов той кажан!

Отож скажіть мені, будь ласка, чи гарно було з боку небожа того дідугана отак піддурити зовсім незнайому людину, до того ж круглого сироту? Я запитую вас, як друга, як ближнього свого: гарно це чи ні?

1869

Джон Вагнер, найстаріший житель Буффало – йому сто чотири роки,– недавно за півмісяця пройшов відстань у півтори милі.

Він бадьорий і жвавий, не згірш від будь-якого з тих стариганів, що про них так уперто й нав’язливо пописують наші газети, і ні під яким оглядом їм не поступається.

Останнього листопада він під зливою пройшов цілих п’ять кварталів, не маючи