Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

Експлуатуючи ефект своєї популярності, Дефо і далі продовжує писати про Робінзона. Разом з’являється 5 томів його пригод, проте такого гіперрезонансу, як перша книга, вони не набувають. Так само лише знавцям та окремим аматорам відомий його тревелог «Подорож всіма частинами Англії». А це ще 12 книг.

«Пригоди Робінзона» мають соціальний підтекст, що межує з політичним: людина раціональна, якою є Робінзон, якщо має до свого жвавого розуму ще й вмілі руки, здатна побороти обставини і підкорити природу. Проте де-факто Дефо пропонує нам модель ідеальної держави з мудрим правителем-просвіт-ником на чолі — особливо це стає зрозуміло, коли в полі зору з’являється П’ятниця. У принципі, всі дальші реалізації сюжету робінзонади поглиблюють або, навпаки, ставлять під сумнів вірогідність успіху такої моделі. Й першим, хто в художній літературі висловлює невпевненість у людській здатності до раціонального впорядкування свого життя чи життя суспільства, є Джонатан Свіфт, чиї «Мандри Гуллівера» з’являються невдовзі після успіху Дефо — у 1726 році.

Гуллівер якраз є прикладом мандрівника, котрий шукає й ніяк не може знайти ідеальну країну. Він жодним чином «не пасує» суспільствам, в які потрапляє: то завеликий, то замалий, надто свободолюбний чи надто розумний. Людську спільноту неможливо впорядкувати раціонально, — начебто промовляє Свіфт, — ідеального державного устрою не існує, а всі, хто його прагнуть, насправді, торують шлях до диктатури.

Проте політичний підтекст, який мають обидві книжки, не робить їх складними для читання. Це й далі доволі прості історії, додаткові сенси яких легко відкрити за допомогою елементарного коментаря. Багато успішних текстів і зараз є доволі нескладними. Й у цьому немає біди — навпаки, вони становлять обов’язкову стартову ланку нашої градації читацького вдосконалення.

Те, якими потужними та довговічними можуть бути прості історії з ефективною інтригою, добре видно на прикладі виняткової та тривалої популярності романів Олександра Дюма. Цей автор став своєрідним еталоном легкості письма та його продуктивності. Тому серед спадкоємців та наслідувачів Дюма виняткові автори: і нобелівський лауреат Генрик Сенкевич, і міністр культури Франції, автор історичних романів Моріс Дрюон, і гіперпопулярний винахідник історичного детективу Умберто Еко.

За своє 68-літнє життя Дюма написав майже 100 романів. Кілька з них, як «Три мушкетери», «Граф Монте-Крісто», «Королева Марґо», стали впізнаваними й на рівні сюжету, й через окремі образи. Структура усіх цих романів доволі проста, навіть попри наявність бічних сюжетних ліній. Марґо взагалі елементарна: просто низка епізодів, через один — еротичних (ну, на тлі ще масштабна різанина Варфоломіївської ночі). У Монте-Крісто теж нема особливих структурно-смислових складнощів: любов-підступ-зрада-ув’язнен-ня-втеча-скарб-помста-торжество справедливості. Сюжет ускладнюють хіба різноманітні способи помсти, проте це всього лише додаткові наголоси моральної позиції автора: нечесність та підступ рано чи пізно будуть покарані. Щира, прозора думка + ефективна інтрига. Цього, виявляється, досить для успіху, проте це не означає, що складніші тексти такої популярності не матимуть.

«Три мушкетери», звісно, багатші на сюжетні лінії, хоча головній з-поміж них бракує цілісності. Бо перед нами спершу мандрівка молодого дворянина до Парижа і його кар’єра в столиці, чому дуже сприяє знайомство з трьома друзями-мушкетера-ми, покровительство їхнього капітана Де Тревіля та самого короля, але шкодить втручання кардинала Рішельє та його прибічників. Далі з’являється любовна лінія з Міледі, котра, насправді, триватиме найдовше, додається лінія стосунків з її служницею Кет і, нарешті, любовна лінія Констанції Бонасьє, котра слугуватиме обрамленням центральної пригоди всього сюжету — поїздки за підвісками Королеви. Окремі «романтичні» відгалуження будуть пов’язані із кожним з мушкетерів, матимуть їх також Кардинал, Король і, звісно, Королева, через яку головна пригода й трапляється. Така кількість любовних та авантюрних (викрадення рекомендованого листа, підвісок і, кінець кінцем, Констанції) інтриг приправлена постійним наголошуванням цінності благородства, обов’язку та справжньої дружби, девіз якої «один за всіх та всі за одного» став крилатим та концентрує в собі головну мораль роману.

Тобто маємо два десятки колоритних персонажів, добру сотню подій, які з ними трапляються, та кілька афоризмів, що тепер виглядають надто романтичними, аби їх пропонувати комусь, крім підлітків. Саме тому ця книжка вже давно має статус підліткової, подібно до інших авантюрних романів, як-от «Айвенго» Вальтера Скотта, «Звіробій» Фенімора Купера чи «Одісея капітана Блада» Рафаеля Сабатіні. Без цих «старих добрих» книг й справді нікуди, але прочитують їх все ж у доволі юному віці — адже ці тексти не чинять інтелектуального спротиву. Просто бери і читай, поки не дочитаєш. Стеж за улюбленими персонажами і чекай на їхні дальші пригоди. Перераховані та інші подібні книжки є екстенсивними: автори можуть писати їх нескінченно — точніше стільки, на скільки їм вистачить їхнього земного часу. Читачі також, якщо їм подобаються персонажі, сюжети або стиль конкретного автора, цілком здатні прочитати всі написані ним багатотомники. Так, до речі, многокнижжя типове для цього рівня: раз дослідив-ши успішну сюжетну схему, автор експлуатує її знову і знову. Чи не так з книжками Яна Флемінґа про Джеймса Бонда чи пригодницькими романами Райдера Гаґарда? Але Олександр Дюма тут — абсолютний чемпіон. Нескінченні пригоди в аристократичній Франції XVII сторіччя, якій суттєво додано шарму та яку позбавлено суперечностей справжнього історичного моменту. Галантна Франція подобається всім. Читають і читатимуть.

Хто сповідує стереотипи, скажуть, що це література для хлопчиків. Ми ж, тим часом, знаємо: дівчатка читають авантюрні романи з не меншим інтересом — та вони їх, насправді, всі вже давно прочитали! Проте є жанр, який і справді, як виглядає, цікавить хлопців значно менше, залишаючись відтак в межах повного контролю жіноцтва.

2. Памела, Шамела… чік-літ: читання як виховання почуттів

Часто нам хочеться вірити, що у житті насправді все просто. Що людьми, як і дельфінами, і навіть бджолами керують співчуття, взаємодопомога і взаємна любов. У такій системі координат щастя має бути легкодосяжним: простягнув руку — і рвеш його, як виноград, або (ні, троянди тут не підходять, їх так просто не зірвеш) як, скажімо, якісь прості та милі польові квіти. Словом, приємно думати, що щастя є. І воно близько.

А навіть якщо й трапляються в цьому яскравому світі порушення його карамельної логіки, наприклад, він не розуміє її, а вона не розуміє його, то ці недоліки теж за якийсь час мають зникнути. І для цього достатньо