Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"

— Щодо цього я не переймаюся. Всі вони однакові.

— Вона не схожа на тих, хто постійно за тобою бігає.

— А може, мені така і не потрібна? Схожа на всіх?

— Не потрібна. Вірно.

— У ній хоча б немає тони силікону й косметики, — зауважив я, роблячи чергову затяжку.

— Просто відразу видно, що людина не шукає вигоду.

— Але вона хороша, дуже хороша. Ну, це добре, — затягнувшись в останній раз, загасив недопалок у попільничці й, піднявшись з дивана, пройшов до столу. — Я ось навіщо приїхав...

Більше ми з братом не підіймали тему з Лією, а заглибилися у вивчення документів, які потрібно було підписати до вечора, бо замовлення й німці не могли працювати без нас, і ми просто зобов'язані були їм допомогти, собі в плюс.

***

До кінця робочого дня я була сама не своя. Мало мені витівки мого нахабного замовника, так ще й дівчата не давали спокою постійними розпитуваннями й жартами стосовно Даміра. Всі, як одна, були впевнені, що чоловік просто голову від мене втратив, і що найближчим часом я поповню ряди його коханок. І мої заперечення з цього приводу не справили належного ефекту на жодну з них.

— Це ти зараз так кажеш, люба, — хихотала Ксюша у відповідь на мої протести. — Для цього чоловіка немає недосяжної мети. Якщо він захотів тебе, ти будеш його, і настільки, наскільки цього захоче він сам.

— Ти сама не помітиш, Ліє, як по вуха загрузнеш у цьому болоті. І тут вже тобі ніхто не зможе допомогти, — додала Наташа, підтримуючи слова Ксюші.

— Я дивлюся, ви всі такі проінформовані про пригоди Даміра? — зробивши невеликий ковток кави, з неприхованим сарказмом у голосі запитала я.

— Звичайно, тут половина офісу — колишні коханки Даміра. Хоча більшість із них і коханками-то не назвеш, так, на одну ніч розвага, — хмикнула Ксюша.

— І що ж? Всі так і закохані в нього?

— До єдиної, — кивнула Наташа, підтверджуючи свою відповідь.

Додому я повернулася присмерком. Втомленою і злою. Довелося допізна на роботі займатися документами по проекту Даміра, бо вдень голова зовсім не працювала. Як не старалася, думки крутилися навколо нього. Вірніше, навколо сьогоднішньої розмови з дівчатами. Мене дико дратували слова Ксюші про те, що я стану його дівчиною на одну ніч.

Прийнявши душ і витративши на це останні сили, я замертво впала на ліжко. Повіки ніби свинцем налилися. Ледве моя голова торкнулася подушки, я попливла в царство Морфея. Мені снилася гірська річка. Ніби я пливу проти течії. Гребу руками, вибиваюсь із сил, тільки ні на сантиметр не зрушую з місця. Вода заливає обличчя, потрапляє в горло, в легені. Я не можу дихати, йду на дно. З останніх сил вириваюся на поверхню, намагаюся вдихнути повітря. Легені горять вогнем, у грудях неймовірно боляче. Я розумію, що це кінець. І в той момент, коли я практично змирилася з долею, чиясь рука висмикує мене на поверхню.

Я лежу на вологій траві, ні жива, ні мертва. Бачу крізь напівприкриті повіки чоловічий силует, який схилився наді мною. Мені смутно знайоме обличчя, але я все ніяк не можу згадати, де бачила його власника. Чоловік не рухається. Він знаходиться на відстані витягнутої руки. Мовчки дивиться мені в очі. І погляд у нього такий... пригнічує, пробирається під шкіру. Мені страшно, тому що рятівник мій виглядає вельми зловісно. Похмуро зведені до перенісся брови, трохи загострений ніс, губи стиснуті в тонку лінію. Від нього так і віє силою. Але водночас я розумію, що заворожена його незвичайною красою. Так, саме так. Він гарний. І краса ця брутальна, груба. Та, що змушує дівоче серце битися швидше. Чоловік наближається до мого обличчя, навмисне повільно. Нібито смакує момент, немов насолоджується моїм переляком, моєї розгубленістю, а потім його губи накривають мої. Його поцілунок на подив ніжний, тактовний, він немов пробує мої губи, злегка торкаючись їх. Але вже через кілька секунд його язик проникає в мій рот — жадібно, грубо, зворушливо. Я цілую його, віддаюся його владі. Через цього чоловіка я забуваю, як дихати. А потім раптово лунає пронизливий крик і гуркіт ударів. Злякано відсахнувшись від незнайомця, я озираюся на всі боки. Нікого немає, тільки ми вдвох і природа. Відчуваю дотик до свого плеча і, повернувшись, завмираю. Губи чоловіка іскряться в очікувальній усмішці, скоріше навіть, в оскалі. Він дивиться мені в очі. Чорними, як ніч, очима. І в його погляді – жодної краплі ніжності, в них найнижче, найганебніше, що може бути. Хтивість, в її первозданному вигляді. «Дамір» — ця думка, немов постріл у голову, пронизує мій сонний мозок. І знову приголомшує гуркіт ударів, а наступної секунди я відкриваю очі, злякано підскакуючи на ліжку. Намагаюся отямитися, заспокоїти дихання, що збилося. Потягнувшись до лиця, проводжу кінчиками пальців по контурах губ, що зберігають досі смак поцілунку з моїх мрій.

— Ліє! — почула крик з боку дверей, а за ним – удари. Підскочивши з ліжка, ледве дихаючи від страху, увімкнула світло в кімнаті й, узявши з крісла халат, накинула його на плечі. Удари тривали — оглушливо голосно, сильно. Здається, ось-ось, і двері не витримають.

Починаючи хвилюватися за збереження дверей, вибігла у передпокій.