Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

«Не зупиняйся та вдавай із себе дурепу». Алекс залюбки поклала б край спілкуванню з ним, та мусила написати щось у звіті.

— Є якась причина смерті?

— Звичайно, смерть щось спричинило.

«Оце так мудак».

— Я мала на увазі...

— Знаю, що ви мали на увазі. Поки що достеменно нічого не відомо, але щойно ми знатимемо більше, я неодмінно напишу деканові.

— Якщо якесь товариство причетне до цієї справи...

— Немає жодної підстави так думати. — І додав, наче на прес-конференції: — Поки що.

— Це четвер, — повторила дівчина.

Попри те що товариства зустрічалися двічі на тиждень, ритуали були дозволені лише в четвер увечері. Неділі були присвячені «спокійному навчанню й науковим дослідженням», що зазвичай означало вигадливі страви на дорогих тарілках, поодинокий запрошений лектор і чимало алкоголю.

— Ви провели вечір з тими ідіотами? — поцікавився він тим самим привітним голосом. — Саме тому тхнете, як підігріте на пательні лайно? Хто був там з вами?

Ота частина її, що завжди створювала проблеми й кричала: «Копни мене!» — змусила Алекс сказати:

— Ви поводитесь як ревнивий хлопець.

— Я поводжусь як коп. Відповідайте.

— Кістяники сьогодні збиралися.

Вигляд у нього був приголомшений.

— Накажіть їм повернути череп Джеронімо.

— У них його немає, — щиро відповіла Алекс.

Кілька років тому нащадок Джеронімо висунув позов проти товариства, але безрезультатно. Насправді в Кістяників були його печінка й тонка кишка в слоїку, але ця мить не здавалася дівчині вдалою для таких одкровень.

— Де Дарлінґтон? — захотів знати Тернер.

— В Іспанії.

— В Іспанії? — Лагідний вираз обличчя вперше де й подівся.

— Навчання за кордоном.

— І він залишив вас за старшу?

— Звичайно, залишив.

— Він, мабуть, неабияк вам довіряє.

— Звичайно, довіряє.

Алекс розквітла найпереможнішою усмішкою і на мить подумала, що детектив Тернер теж усміхнеться їй, позаяк злодій злодія зразу пізнає. Але він цього не зробив. Занадто довго залишався пильним.

— Звідки ви, Стерн?

— Чому запитуєте?

— Послухайте, — сказав детектив, — схоже, ви хороша дівчина...

— Ні, — урвала його Алекс, — це не так.

Тернер вигнув брову, схилив голову набік, оцінюючи почуте, потім кивнув, визнаючи її слова.

— Гаразд, — погодився він. — У вас сьогодні є завдання, і в мене теж. Ви зі своєю частиною впорались. Поговорили зі мною. Повідомите Сендоу, що тут померла дівчина — біла дівчина, яка приверне до себе чимало уваги й без вашого втручання. Ми збираємося залишити цю справу подалі від університету й... решти. — Чоловік змахнув рукою, наче неуважно відганяв муху, а не ухилявся від кількасотрічної змови стародавньої магії. — Ви впоралися зі своєю частиною, тож можете йти додому. Хіба ви не цього хотіли?

Хіба ж Алекс щойно не думала так само? Та навіть попри це вона завагалася, відчуваючи Дарлінґтонів осуд.

— Цього. Але декан Сендоу захоче...

Тернерова маска зникла, на обличчі несподівано проступили нічна втома й лють від присутності дівчини.

— Вона з міста, Стерн. Зваліть до біса туди, звідки взялися.

«Вона з міста». Не студентка. Не пов’язана з товариствами.

«Облиш цю справу».

— Ага, — відгукнулася Алекс. — Гаразд.

Демонструючи ямочки на щоках, Тернер розплився в хлоп’ячій, вдоволеній, майже справжній усмішці.

— Ось маєте.

Він відвернувся від дівчини й поспішив назад до своїх людей.

Алекс глипнула вгору, на сіру готичну непорушну будівлю Пейн-Вітні. Споруда аж ніяк не скидалася на спортзал, але тут нічого не походило на те, чим було насправді. «Хіба ви не цього хотіли?»

Детектив Авель Тернер зрозумів її так, як це ніколи не вдавалося Дарлінґтону.

Добре. Краще. Найкраще. Саме ця траєкторія привела тебе сюди. Чого не міг зрозуміти Дарлінґтон і, ймовірно, решта цих завзятих старанних дітлахів: Алекс залюбки погодилася б навіть на щось менше за Єль. Деніел завжди гнався за досконалістю, за чимось приголомшливим. Він не знав, яким дорогоцінним може бути нормальне життя, як легко відбитися від пересічності. Починаєш спати до опівдня, прогулюєш заняття, потім марнуєш решту дня, втрачаєш одну роботу, потім іншу, забуваєш, як поводяться нормальні люди. Забуваєш мову пересічного життя. А потім несвідомо перетинаєш кордон країни, з якої немає вороття. Живеш так, наче земля ось-ось вислизне з-під ніг, і не маєш жодної можливості повернутися до якоїсь стабільності.

Не мало значення те, що Алекс бачила, як представники «Черепа і кісток» пророкували майбутнє товарних ф’ючерсів за допомогою нутрощів Майкла Реєса, чи те, як капітан збірної з лакросу якось обернувся полівкою. (Він запищав і потім — вона ладна присягнутися — погрозив крихітним рожевим кулачком.) Лета стала для дівчини зворотним шляхом до нормальності. Вона не мусила бути винятковою. Не мусила навіть бути хорошою — задосить було б і нормальної. Тернер дав їй дозвіл. Піди додому. Ляж спати. Прийми душ. Повертайся до справжньої роботи, доклади зусиль, щоб скласти курси й закінчити навчальний рік. Оцінки за перший семестр були такі погані, що їй призначили випробувальний термін.

«Вона з міста».

От тільки товариства полюбляли підшукувати для експериментів міських дівчат і хлопців. Це й була справжня причина існування Лети. Принаймні головна. До того ж Алекс більшу частину свого життя теж була «з міста».

Вона кинула погляд на фургончик коронера, запаркований наполовину на хіднику, а наполовину — на дорозі. Тернер досі стояв спиною до неї.

Помилка, якої люди припускаються, коли не хочуть, щоб їх помітили, — намагання прибрати буденного вигляду, тож Алекс натомість рішуче рушила до фургончика; вона просто дівчина, якій потрібно дістатися до гуртожитків. Зрештою, було пізно. Обігнувши ззаду автівку, дівчина кинула швидкий погляд на Тернера й прослизнула до розчахнутих V-подібних дверей, де до неї повернувся коронер в уніформі.

— Гей, — вигукнула дівчина.

Коронер не розігнувся, обличчя насторожене, тіло затуляє все, що відбувається позаду нього. Алекс дістала одну з двох монет, які носила під сподом пальта.

— У вас упало.

Чоловік побачив блиск і без зайвих роздумів потягнувся: його реакція була почасти ввічливістю, почасти завченою поведінкою. Тобі дають знахідку — ти забираєш її. Однак рефлекс сороки теж відіграв свою роль: блискуче завжди приваблює. Алекс трохи почувалася тролем з казки.

— Не думаю... — почав був коронер. Та щойно його пальці стиснулися на монеті, обличчя розслабилося, а тілом заволодів непереборний потяг.

— Покажіть мені тіло, — сказала Алекс, наполовину очікуючи, що він відмовить.

Вона якось бачила, як