Читати книгу - "Людина-коробка, Кобо Абе"

А вони ж можуть бути так само нестерпними. Про них у постанові ані рядка. Я хотів сказати, що стосовно до людей, яких закон не охороняє, будь-яке вбивство — це вбивство з милосердя. Як виконання вироку катом або ж убивство на війні, так й умертвіння людини-коробки справа непідсудна. Я б волів, щоб у цій постанові замість слова "пацієнт" ти на мить поставив "людина-коробка".

Правда випливе швидше, якщо з'ясуєш не тільки те, хто був людиною-коробкою, а й хто нею не був. Людину-коробку може зрозуміти лише така сама людина-коробка. Псевдокоробка ніколи не зрозуміє її переживань.

Візьми хоча б кілька перших днів у коробці. Початок великих випробувань. Задуха така нестерпна, що хочеться пошматувати себе нігтями. Але це не найстрашніше. Коли вже надто припече, можна сісти під дверима багатоповерхового будинку й удихнути кондиціонованого повітря. Прикрощів завдає тільки липкий піт, змішаний із брудом. Найкраще середовище для бактерій і грибків. Під цим шаром кислого бруду потові залози задихаються, як молюски на висхлому піску. Шкіра свербить до запаморочення. Ні, це не вигадка про катів, що вони колись обмащували людей дьогтем, і про ту танцівницю, яку щедрі шанувальники обсипали золотим порошком, а вона від задухи збожеволіла. Мені раз у раз увижався сліпучо-білий плід, очищений ножиком, і я в думках здирав із себе шкіру разом з коробкою.

А тоді поступово звик. Шкіра теж призвичаїлась до бруду, і я вже не так страждав. А може, просто моє тіло навчилось ощадливо споживати кисень, бо спочатку я впрівав, а під осінь зовсім перестав. Поки я прів, то був псевдокоробкою.

Або згадаймо жебраків — отих, що з групи "Ваппен". Це найнеприємніші з усіх істот, які тільки трапляються людині-коробці. Їхня одежа вкрита лускою значків, іграшковими медалями, на шапках стирчать японські національні прапорці, мов свічки на іменинному торті. Побачать тебе — і з лементом накидаються. Я звик до сторонніх людей, тому цим жебракам якось пощастило захопити мене зненацька. Один з них підбіг до мене, почав стрибати довкола — й раптом сунув щось у коробку. Вирвавшись з його рук, я помітив, що це японський прапорець.

Я захвилювався: якби жебрак бодай трохи схибив, то був би проколов мені вухо держачком. Відтоді я завжди б'ю цих людей перший. Навіть навчився добре кидати з коробки. Беру в праву руку якийсь важкий предмет, вистромляю її по лікоть з віконця й, простягши паралельно до землі, разом з коробкою різко повертаюсь ліворуч. Як дискобол.

А загалом життя людини-коробки на вулиці проходить спокійно. Прикрі випадки трапляються лише вряди-годи. Боязнь людей і розгубленість проходять за два-три місяці. Натомість з'являється чимало всіляких буденних справ. Переночувати можна будь-де. Зате з їжею складніше. Як її не стає, то мимоволі доводиться побігати. Коли хочеш дістати щось без особливого клопоту й задарма — вдовольняйся-недоїдками. А по них треба йти в людний квартал.

Пошуки теж вимагають кмітливості. На відміну від жебраків і бродяг, людина-коробка абищо не їстиме. Чуття гігієни їй не чуже, хоча в принципі вона не вередлива. Недоїдки викликають у неї огиду не тому, що це недоїдки, а тому, що вони смердять, аж з душі верне. За три роки я до цього запаху так і не звик. Можливо, через те, що смак і запах недоїдків часом викликають подив. Риба пахне так, городина зовсім інакше, й смак у них своєрідний. Але що можна сказати про вареного рака зі смаком банана? Або про шоколад, який тхне молюском?

Головне — дістати продукт з оригінальним запахом. Та це завдання надто важке. З їдалень виносять два різновиди недоїдків. На відміну від цілком неїстівних речей, як, скажімо, паличок для їди та битого посуду, — їх скидають у пластмасові баки й щоранку вивозять на ферму відгодівлі свиней. Це — перший різновид недоїдків. Другий же різновид знайти взагалі нелегко: це рештки їжі одного відвідувача, скажімо, хліб, смажена риба, сир, солодощі, фрукти тощо. Їх мало б бути доволі в кожному баку, а почнеш копирсатись — і нічого не знайдеш. Мабуть, через те, що їх можна використати ще раз. Адже вони не псуються. Приміром, висушений і потовчений хліб обертається на панірувальні сухарі, із смаженої риби чи курки можна зварити юшку.

Правда, як я вже писав, людина-коробка може вільно добувати харчі з вітрини магазинів. Хай у неї голова не болить про те, як прохарчуватися. Для неї пошуки харчів — це лише нагода звикнути до життя на вулиці. Щоб жити під коробкою в людській юрбі, потрібні певні навики. І якщо вони є, то час починає описувати круг тебе концентричні кола. Далека перспектива відійде за горизонт, а близька не наближатиметься. І нудитись у їх центрі не буде ніяких причин. Бо нудитись може тільки псевдокоробка.

Отож подумай: хто, власне, не був людиною-коробкою?

Кому не вдалося нею стати?

. . . . . . . . . . .

На дверях лікарні, куди я насилу прибивсь, висів замок і табличка "Сьогодні прийому не буде". За лікарнею хрипко скавулів знайомий пес. Я натиснув на кнопку дзвінка. Довго ніхто не виходив, тому я подзвонив ще й ще раз. Нарешті почув людські кроки, двері відчинилися — й переді мною з'явилась вона. Щось квапливо промимрила і впустила мене досередини. Я не зовсім її зрозумів, здається, вона сприйняла мене за псевдокоробку (чи то пак за псевдолікаря). Довелось якнайшвидше їй усе розтлумачити:

— Я не сенсей[4]. Я справжня людина-коробка, подивись! Я — колишній фотограф, що вчора ввечері чекав на тебе під мостом…

Ледь розтуливши рота, вона ковзнула по мені здивованим поглядом. На обличчі їй застиг розгублений вираз.

— Леле! Ви ж обіцяли порвати коробку і викинути в канал! Негайно зніміть її з себе! Мабуть, ви ще не знаєте…

— Ти маєш на увазі сенсея? Я щойно зустрів його.

— Благаю, скиньте цю кляту коробку…

— Я б радо зробив це, але не можу. Через те й прибіг сюди.

— Буде лихо… Чому ви не знищили її!..

— Я ж був зовсім голий! Помився в душовій на пляжі, виправ білизну й повісив сушитися. Щоб вийти з коробки до людей, треба належно підготуватись. Я вирішив: обсушуся й тоді знищу коробку, як пообіцяв. А вже потім прийду сюди подивитися, чи дотримала ти свого слова. Але несподівано я задрімав і спав, як убитий. Мені весь час снилися різні сни — навіть відпочити як слід не зміг. Нарешті прокинувся, дивлюсь — а штани мої зникли… На світанку мені наче снилося, що якісь дітлахи гасають навколо, почепивши штани на дрючок, мов прапор. Виявляється, що це був не сон, а дійсність… Що робити без штанів?.. Тоді я заспокоїв себе, що десь хоч дрантя якесь знайду, й пішов з берега. Коли це на греблі людина-коробка, точнісінько така, як я… Ну, думаю, біди тепер не минути… Штанів же на мені нема!..

Раптом вона зареготала, аж затряслася. Спочатку це був зловісний, глузливий сміх (принаймні так мені здалося), та за хвилину він уже кипів веселістю. Переставши реготати, вона сказала лагідним голосом:

— Ви б усе-таки скинули цю дурну коробку. Свою обіцянку треба виконувати.

— От лихо! Хоч би які-небудь старі штани! Ти не могла б мені позичити?

— Коли так, то я теж роздягнуся! Зрештою, може, ви схочете сфотографувати мене? Якщо ми обоє будемо голі, то почуватимемося на рівних правах.

— А хіба голий чоловік не здається жалюгідним?

— Чому? — Байдуже відповіла вона й почала швидко роздягатися: блузка… спідничка… ліф… — Мені бридко дивитись на цю коробку. Ще мить — і я не витримаю…

Роздягшись догола, вона стала переді мною. На губах бриніла глузлива посмішка. В очах палав темний вогонь. Вона чомусь не здавалася голою, їй дуже личила нагота. Зате я був такий кумедний! Особливо нижче коробки.

— Ти на хвилину відвернись…

— Гаразд, я вже відвернулася. — Душачись од сміху, вона повернулася до мене спиною й сперлася плечем на стіну.

Стягаючи з ніг гумові чоботи, я відчув, що все моє тіло тремтить, мов осиковий лист. Зненацька я вислизнув з коробки, нечутно підступив до неї ззаду й поклав їй на плече руку. Вона не сахнулась, і я підступив ще на крок. "От коли б завжди бути так близько від неї!" — снувалася думка в голові.

— Ти рада? А якщо вернеться сенсей?..

— Не вернеться. Мабуть, не захоче…

— Твоє волосся так пахне…

— А ти такий кругленький…

— Справжньої людини-коробки з мене так і не вийшло.

— Тепер уже помовч…

— Однак ці нотатки я взяв у справжньої людини-коробки. Це її заповіт.

— Ти весь мокрий…

(Звісна річ, не всі заповіти — щира правда. Людей перед смертю охоплює незрозуміла для живих досада й лють, мучить заздрість. Напевне, трапляються вперті диваки, що зі злості на фіктивний вексель правди ладні хоч віко своєї домовини забити цвяхами брехні. Отож не слід вірити заповітові лише тому, що це заповіт.)

За п'ять хвилин до підняття завіси

— Між нами лютує ураган, болісно-пекучий вітер. Я не берусь сказати, коли він знявся. Від цього вітру й високого тиску я наче втратив відчуття часу. Але я знаю, що колись він повіє в інший бік, з заходу зненацька потягне холодом, і цей пекучий вітер не залишить слідів, зникне, як мара. Так, повітря надто гаряче. В ньому ховається передчуття власного ж кінця. Чому? Якби мене запитали, чому, я б зміг пояснити. Але чи слухала б ти ці пояснення?.. Можливо, ти розумієш гру в театрі одного актора, але я не хочу наганяти на тебе нудьгу. Ну що, говорити далі?..

— Якщо недовге…

— П'ять хвилин.

— Тоді говори.

— Це, напевне, любов. Але не та, що поступово зростає й піднімається, наче вежа з імли, а тоді знову тане. А любов, що народилася з відчаю… Парадоксальна любов, що почалася з кінця. Один поет сказав: кохати — це прекрасно, бути коханим — неприємно. А тому любов, що почалася з відчаю, не кидає на душу темної тіні. Не знаю, прекрасна вона чи ні. В усякому разі, біль, якого вона завдає, каяття не викликає…

— Чому?

— Що "чому"?

— Чому ти говориш про те, що вмерло?

— Вона не вмерла. Вона ж почалася з відчаю. Пекучий вітер дме саме тепер.

— Мабуть, він пече тому, що літо.

— Ти не розумієш усього. Це повість. Сучасна прогресивна повість. Якщо вже ти прослухала її, то й сама мусиш стати її героїнею. Я щойно сказав тобі про свою любов. Хоч тобі й неприємно, але доручену роль доведеться грати до кінця.

— Цікаво, чому?

— Найважливіше в цій історії — не її кінець. Зараз треба витримати шквал цих палких вітрів.